РОЗДІЛ 4. «Осяяння» або «як все починалося»

РОЗДІЛ 4. «Осяяння» або «як все починалося»

Налякана, спантеличена та розгублена Цвітана чимдуж бігла темним лісом, зовсім не розбираючи дороги. З її очей лилися гарячі сльози. Та дівчині, здається, було все одно, куди тікати, лиш би подалі від тих божевільних людей. І як вона тільки могла подумати, що ці малознайомі, на перший погляд адекватні люди, зможуть стати їй родиною?

«Родина». Збагнувши, про що щойно подумала, Цвітана різко зупинилася. А чому вона власне сприймала тих людей у будинку своєю родиною. У неї ж вже була сім’я. Там, на Харківщині. Мама, тато, Сашко, Ярослав, Ярина та Дмитро. Ось її справжня родина. То, чому ж вона за весь цей час майже не згадувала про них? Не намагалася подзвонити? Чому усі її спогади були віднесені лише до періоду, коли Цвітані було не більше одинадцяти-дванадцяти років? Де ж поділися тих решта, тринадцять років її життя?

В голові крутилося стільки думок, а відповіді на них так і не приходили. Діставши свій телефон та поглянувши на фото-заставку, де були її молодші брати і сестра, Цвітана натиснула на кнопку «контакти» і застигла у німому жаху. На її телефоні не було збережено жодного номеру. Дівчина зайшла у галерею, але і там виявилося порожньо. Виявляється, увесь цей час вона носила абсолютно пустий телефон.

- Цього не може бути. – Тихо промовила Цвітана, сліпо вдивляючись у темний екран. – Не може бути.

Раптово, у грудях почало нестерпно пекти. У спробі, приглушити німу біль, дівчина торкнулася ураженого місця і застигла. На своїй долоні вона відчула щось холодне і липке. Обережно, піднісши руку до очей Цвітана голосно скрикнула. Її долоня  повністю була вкрита червоною кров’ю.

- Що ж це відбувається? – Дівчина із жахом дивилася на свою руку, не в силах відвести погляду.

«Горить вогник в далині,

Там наш дім, рідненька.

Я чекаю там тебе,

Люба, дорогенька»…

В нічній тиші, десь неподалік від Цвітани, почулося наспівування вже такої знайомої пісеньки. Приємний жіночий голос, знову й знову повторював слова, немов закликаючи заблудлого мандрівника слідувати за ним. Перевівши погляд у темряву, а потім знову на свою руку, дівчина зрозуміла, що від крові на її долоні не залишилося і сліду.   

«Тут віднайдеш спокій ти,

І тепло, і радість».

Тим часом й далі продовжувала лунати пісня.

«Повертайся лиш скоріш,

Мамине ти щастя.

Горить вогник в далині,

Там наш дім, рідненька.

Я чекаю там тебе,

Люба, дорогенька»…

Сама не розуміючи того, дівчина поволі почала йти на заворожуючи звуки, які чим далі, тим ставали все голоснішими і голоснішими. І у мить, коли пролунав останній мотив пісеньки, Цвітана зрозуміла, що знову опинилася перед будинком на пагорбі.

Виходить, доля сама привела її на поріг дому тети Орисі. Зрозумівши, що виходу звідси вона не знайде і що в її голові зараз було безліч запитань, на які терміново потрібно було надати хоч якісь відповіді, Цвітана, вдихнувши на повні груди, все ж наважилася і тихенько увійшла у будинок, з якого ще пару хвилин тому нестримно тікала, намагаючись опинитись як най далі звідси.

- Ну, нарешті. – З крісла жваво піднялася Орися, швидко підбігаючи до вщент розбитої дівчини. – Ходімо, люба. – Жінка по материнськи обійняла Цвітану за плечі, повільно допомагаючи їй пройти до того самого крісла, в якому сиділа щойно сама.

Полум’я у каміні неабияк заспокоювало розхитані нерви Цвітани. Не кожного дня тобі доводиться дізнаватися про те, що ти живеш у будинку із духами померлих людей. А тим більше, що ти і сам вже давно помер. «Зараз би хильнути чогось міцного. Та хіба ж духи п’ють?» - В голову дівчини лізли якісь аж надто дурнуваті думки. Здавалося, що її підсвідомість вже давно змирилася зі своїм напівживим станом, чого не можна було сказати про тіло (чи як то тепер називати?) і розум.  

- Ось, тримай. – Орися простягла дівчині склянку, в якій, судячи по запаху була сама справжнісінька горілка.

- Я гадала, що мертві не п’ють? – Цвітана прийняла посуд із рук жінки, задумливо розглядаючи його вміст. Відколи вона повернулася назад, ще жоден з присутніх  не заговорив з нею. Немов вони і самі не знали, з чого то краще почати таку нелегку розмову.

- Ну, це не зовсім так. – Ніжно усміхнулася Орися, сідаючи на крісло, що стояло поруч. – Є деякі речі, яких ми не потребуємо. Та все ж, залишаючись між світом живих і мертвих, ми не здатні відмовитися від усіх звичок, що були нам притаманні за життя.

- Це як твій телефон, який ти весь час носиш з собою. Хоча толку від нього абсолютно ніякого. – В розмову втрутився Орест, який підпирав своїм плечем одну зі стін у кімнаті.

- А за довгі роки існування, ми можемо набувати й нові вподобання. От як газета і люлька. У мій час такої розкоші ще навіть не існувало. – Задумливо промовив Ланцелот.

- І коли ж Ви… померли? – На останньому слові Цвітана дещо запнулася, адже вона ще не до кінця усвідомлювала, чи взагалі можна про таке питати і чи не є це чимось, аж надто інтимним і особистим.