РОЗДІЛ 3. «Продовження знайомства. Новий дім»

РОЗДІЛ 3. «Продовження знайомства. Новий дім»

Минуло два тижні, відколи Цвітана оселилася у будинку на пагорбі. Як не дивно, та в цьому домі вона почувала себе досить комфортно та вільно. Навіть те, що він знаходився у лісі і до найближчого поселення було майже три години пішки, ані трохи не бентежило дівчину. Навпаки, таке його розташування, давало змогу Цвітані нарешті побути на одинці та відпочити від тієї метушні, яка була так притаманна містам і селам.   

Кожного дня дівчина прогулювалася лісовими стежинами, щоразу прямуючи до такого вже знайомого і рідного озера. Інколи, вона збирала по дорозі квіти і плела з них вінки, які потім пускала у прозору воду, а деколи – брала книжку, яку привезла з собою. Вмощуючись зручно на м’якій траві біля якогось широкого дерева, Цвітана з головою пірнала у захоплюючий роман, читаючи історію про світ, наповнений магією та іншими дивами.

Бували дні, коли дівчина гуляла наодинці, повністю віддаючись власним роздумам. В такі моменти вона часто задумувалася про власне життя та згадувала своє дитинство. Та бували й такі дні, коли компанію їй складала Марічка. Як виявилося, на перший погляд тиха і замкнута в собі дівчинка, насправді була досить веселою та цікавою дитиною, що без перестану полюбляла розмовляти. Здавалося, її цікавило абсолютно все і дуже часто вона задавала Цвітані питання, на які та не мала конкретних відповідей. Єдиний, хто міг повністю задовільнити цікавість Марічки, був Цвітанин телефон. Та, на превеликий жаль, у лісі зовсім не було мережі, а тому, від гаджета взагалі не було жодного зиску.  

Ще рідше, дівчину супроводжував, завжди врівноважений та тихий, пан Лот, повне ім’я якого було схоже на ті, що колись їх давали лицарям у Середньовічній Англії – Ланцелот. І не можливо передати словами, яким же було здивування Цвітани, коли вона дізналася, як насправді звуть її нового знайомого.

- Невже Ваші батьки були справжніми фанатами середньовічних лицарів? – Запитувала дівчина. Їй дійсно було цікаво дізнатися, що ж спонукало тих людей так назвати свого сина.

- Ну, майже. – Голос Лота звучав загадково. Здавалося, історія його імені була  не такою вже й простою. Та зараз він не був готовий відкривати всіх своїх секретів. Принаймні, не перед Цвітаною.

- Як давно Ви живете у цьому домі?  - Цікавилася дівчина під час однієї з прогулянок.

- Досить довго, щоб мати право називати його своїм домом. – І знову в голосі Ланцелота відчувалася вишукана загадковість, притаманна лише йому.

Одягнений у лляну сорочку, вільного крою та широкі темні штани, цей чоловік уособлював у собі граціозність та мужність. Споглядаючи з-під густих вій на Лота, Цвітана мимоволі захоплювалася ним, адже він їй нагадував батька. От тільки її тато одягався більш молодіжно та й зачіска у нього була короткою, такою, як носить сучасне покоління.

- А розкажіть мені щось про ту жінку з портрету на другому поверсі. Офелія, здається. -  Перебуваючи у будинку вже довгий час, Цвітана не могла не звернути уваги, що на кожному другому портреті зображена попередня мешканка будинку. То вона із книжкою в руках, то прогулюється біля озера, то сидить на ганку, задумливо споглядаючи в далечінь. Здається, цю жінку тут неабияк любили, раз  завішали всі стіни її картинами.

При згадці про Офелію, обличчя Ланцелота засяло, а довкола його очей, від невимушеної посмішки, з’явилися легкі зморшки.

- Офелія. – Чоловік так промовляв це ім’я, немов смакував його. – Це було так давно, а я пам’ятаю цей день, немов він був тільки вчора. Того вечора лило немов з відра. Хороший господар не вигнав би і пса на двір, такою була погода. Я і Орися сиділи перед каміном та обговорювали новини, про які вже встигли прочитати з газет. Оскільки, я був першим її постійним мешканцем, поговорити нам було про що. А можливо, - Якось задумавшись, додав Ланцелот, - це було через те, що я прибув сюди із іншої країни. Та як би там не було, в ті часи ми могли розмовляти з Орисею без перестану. Ну так от, сиділи ми біля каміну і розмовляли…

Багато років тому. Офелія.

Небом прокотилося гучне гуркотіння грому і саме в цю мить у дверях пролунав стукіт. Від несподіванки Орися і Ланцелот, які дуже активно дискутували, обговорюючи якусь новину, що нещодавно прочитали у газеті, одночасно повернулися до дверей.

- І кого це принесло у таку погоду?! – Чоловік був явно не задоволений тим, що його перервали на самому цікавішому.

- Хто б там не був, та лишати його у таку негоду на дворі, було б з нашого боку дуже не по-людськи. – Орися піднялася із крісла і попрямувала до входу.

- А якщо це якісь грабіжники, чи ще гірше вбивці. Он скільки про них пишуть у газетах. – Ідея когось впускати у будинок, Лоту була не до вподоби.

- А навіть, якщо і так, що вони нам з тобою зроблять? – Весело усміхнувшись, жінка відчинила двері, впускаючи до теплої кімнати холодний осінній вітер.

На порозі, як виявилося були зовсім не грабіжники. Перед Орисею стояла змокла і налякана дівчина, яка, здається, взагалі не розуміла, де вона опинилася і що з нею відбувається.

- Господи, дитинко! Та ти ж вся мокра! Ну ж бо заходь, люба. – З обличчя Орисі вмить зникла весела усмішка, змінившись тривогою.

- Здає…ться я заблукала…