РОЗДІЛ 1. «Кімната з оголошення»

«Ким ми були б без наших звичок, переконань та вподобань?

Скоріше за все, звичайними ляльками, життям і вчинками яких керували б невидимі лялькарі».

«Інколи, наші страхи змушують нас вибудовувати довкола високі мури, через які ми не в змозі насолоджуватися яскравими моментами життя.

Та найгірше те, що наші страхи можуть залишатися з нами і після смерті, налягаючи на нас темною тінню, яка здатна зруйнувати нашу душу з середини».

РОЗДІЛ 1. «Кімната з оголошення»

Прохолодні краплі дощу повільно опускалися на землю, зрошуючи суху землю. Спекотний літній день наповнювався легкою прохолодою та вологістю. В далині почувся гуркіт грому, змушуючи дівчину, що сиділа на старій автобусній зупинці, здригнутися. Цвітана, вся увага якої була прикута до оголошень в інтернеті, перевела свій погляд у бік, звідки лунало гуркотання. Зазвичай, вона дуже полюбляла літній дощ. Та сьогодні у неї не було настрою насолоджуватися цим видовищем. Їй терміново потрібно було відшукати собі місце для ночівлі. Тому, ще раз окинувши небо похмурим поглядом, дівчина повернулася до стрічки оголошень.

«Лост Соул. Дім тети Орисі» - Прочитала в голос Цвітана, переходячи по ссилці на оголошення.

- Лост Соул? Яка все ж дивна назва для української хатини. – Вивчаючи сторінку, бурмотіла собі під ніс дівчина. Для неї було в новинку чути таку європейську назву в невеличкому Карпатському селі. – Ціна більш-менш прийнятна. Та й місце не погане. Тихе. Затишне. Те, що мені й потрібно.

Цвітана ввела дані у Google Maps, вибудовуючи маршрут до свого тимчасового помешкання.

Місце розташування хатини й справді було поблизу. А зараз, враховуючи те, що до ночі залишалося лише декілька годин, тай дощ, який чим далі, ставав все сильнішим і сильнішим, дівчина вирішила, що будиночок із дивною назвою «Лост Соул» - для неї буде саме тим чим треба.

Накинувши на голову каптур та поправивши свій невеликий похідний рюкзак, Цвітана піднялася з лави та попрямувала у бік, що їй вказував навігатор на телефоні.

Це вперше за своє життя, вона наважилася покинути рідний дім та поїхати у зовсім чуже та незнайоме їй місце. Ще з дитинства Цвітану вабили гори та ліси. Вона відчувала у них якусь потаємну силу та велич.  Їй здавалося, що саме в таких місцях живе магія, що здатна наповнювати людей безмежною силою, зцілювати їх душевні рани та знаходити спокій. А ще дівчина вірила, що саме в горах живуть міфічні істоти, про які їй так часто колись читали батьки.

Минаючи поодинокі будиночки, Цвітана з цікавістю розглядала їх. Вони дуже відрізнялися від тих, які вона звикла бачити у себе вдома. Здавалося, що тут працювали справжні поціновувачі архітектури. Адже, кожна з цих хатин не була схожа одна на одну. Немов у її кам’яних стінах карбувалися ті якості, які були притаманні лише конкретній родинні, що тут жила. Так би мовити – така собі візитівка сім’ї. 

Так, мокнучі під важкими краплями дощу та розглядаючи місцевість, дівчину  огорнули спогади з її далекого дитинства.

П'ятнадцять років тому.   

Невелике містечко на Харківщині.

- Тату, тату, тату! А чому Сашко каже, що я слабке дівчисько? – До майстерні забігла світловолоса дівчинка. Її довгі коси були розплатані, а блакитна сукня, яка давно вже не була новою, забруднена.

- Це Сашко так сказав? – Чоловік, років сорока, уважно розглядаючи свою доньку, намагався виглядати суворим. Хоча, його блакитні очі були наповнені веселими смішинками.

Це вже не вперше, коли його двоє найстарших дітей - Цвітана та Сашко – сваряться між собою. Напевно вік у них такий, коли один намагається бути кращим за іншого. Христя завжди говорить, щоб він облишив їх і просто не звертав уваги. Та хіба він може?

- Так. – В очах Цвітани застигли сльози. Вона із непереборною надією дивилася на свого батька, немов тільки він міг зарадити їй у цій біді.

Не витримавши, чоловік відклав у бік  рубанок та присів перед дівчинкою. Він лагідно взяв її крихітні долоньки у свої, згрубілі від роботи, руки, та зазирнувши у сірі очі, промовив:

- Ти зовсім не слабке дівчисько, Цвітана. Ти дуже відважна і хоробра дівчинка, яка здатна захистити не лише себе, а й своїх молодших братиків і сестричку. А Сашка не слухай. Він просто хоче допекти тобі. Така вже у нього вдача.

-  Але він…

- Доню, ти чудово знаєш, що наш Сашко ще той баламут. Нехай собі говорить.

- Ось ти де! – У дверях з’явилася Христя. Її темно русяве волосся було заплетене у густу косу. Одягнута у довгу квітчасту сукню, легкого крою, жінка виглядала по особливому чарівно та мило. – Мені потрібна твоя допомога на кухні. Малі бешкетують і я не встигаю приготувати обід. 

- Так мамо. Вже біжу. – Цвітана поцілувала тата у колючу щоку і швидко побігла геть. Здавалося, що це зовсім і не вона щойно жалілася на молодшого брата.