10. Гості

Перший автобус приїхав о дев'ятій. З нього вийшло більше двадцяти туристів, переважно жінки і дівчата.

Липневий ранок над Дністром плив солодкою димкою, а роса на кущах лаванди сяяла сріблом. Дівчата групками розбіглися по міжряддях лаванди. Вони одразу робили фотографії, і це був найвдаліший час для них, бо сонце ще не пекло і не забивало яскравими променями очі.

Жіночки не робили збитків, не виривали лаванду без дозволу. Вони повільно проходилися міжряддями, а потім лише підходили до відкритої крамниці, в якій сидів дєд Сянько і продавав готові букетики та пригощав вином.

— Дівочки, ви спробуйте, яке чарівне вино в нашої господині, — він говорив так, немов сам його пив, і жінки та молоді дівчата тягнулися за одноразовими стаканчиками, щоб продегустувати яскраві напої.

Тімуар підійшов ближче і почав сам наливати їм потрохи вина з різних пляшок. Хто хотів червоного сухого, а хто солодкого рожевого.

Йому навіть сподобалося це нове для нього заняття. Вміння швидко зчитувати людей, набуте за століття командування мисливцями, тут спрацювало не гірше за будь-який маркетинг. Тімуар вгадував смак кожної жіночки з першого погляду: комусь делікатно пропонував глибоке оксамитове сухе з витримкою, а юним дівчатам — легке рожеве з фруктовими нотками.

Його висока постать, сувора врода та шляхетні манери діяли на туристок магічно. Вони сором'язливо посміхалися, чепурилися й вишиковувалися в чергу, аби взяти стаканчик саме з рук цього «статного помічника».

— Ой, який у вас елегантний персонал! — щебетала одна з жінок, купуючи одразу три пляшки. — А господарка де? Ми чули, тут така гарна дівчина всім заправляє.

— Вона... трохи занедужала, — м'яко, але з виразною ніжністю в голосі відповів Тімуар. — Але вся ця краса, яку ви бачите, — це її душа й праця. Я лише допомагаю.

Дєд Сянько хитро мружився, сидячи за дерев'яним столом, і тільки встигав відраховувати решту та пакувати букетики.

— А нам обіцяли ще й історію, а не тільки вино, — хитро примружилася білявка, розглядаючи Тімуара з неприхованою цікавістю.

— Буде вам історія. Давайте я вам вина ще наллю, і ми присядемо в альтанці. Щоб не пектися на сонці.

За вином швидко вишикувалася черга охочих послухати цікаву історію. А в альтанці вже порядкувала цьоця Маруся — вона розкладала місцеві крафтові сири, які так пасували до Катиного вина.

Гості лавандового поля позаймали місця за столом, взяли по шматочку сиру і притихли в очікуванні історії садиби «Дім на березі».

— …генерал ніс перед собою на руках поранену принцесу, наречену арабського шейха, — Тімуар додав історії більшої таємничості та казковості, саме так народжуються легенди, — її ноги були поранені, глибокі рани і порізи кровоточили. Дівчина була слабкою, в неї не було сили ні йти, ні жити. Генерал ніс її на руках більше п'яти кілометрів гірськими ущелинами, де не могло проїхати жодне авто. Прохід був вузький, а гостре каміння раз по разу різало йому руки. Але він жодного разу не опустив її на землю, допоки не передав її з рук в руки людям шейха.

— Який він молодець, от мене б хто так на руках проніс, — мрійливо сказала одна з туристок.

— Ну, для цього потрібно як мінімум потрапити в халепу в гірській ущелині, — посміхнувся Тімуар, притримуючи легку паузу, аби жінки встигли зробити по ковтку вина. — Шейх був настільки вражений порятунком своєї нареченої, що віддячив генералу по-королівськи. Вручив йому рівно стільки золота, скільки важила дівчина — п'ятдесят дев'ять кілограмів.

Жінки здивовано зашепотіли, а дівчата аж перестали жувати крафтовий сир, який так вправно підкладала цьоця Маруся.

— І де ж те золото зараз? — вихопила та сама білявка, подавшись уперед. — Напевно, десь тут, під лавандовим полем закопане?

— Золото — це лише метал, воно приходить і йде, — Тімуар на мить звів погляд на вікно другого поверху, зустрівшись очима з Катериною, яка тихо спостерігала за ними згори. — Справжній скарб генерала — це земля, спокій і любов, яку він сюди вклав. А ще — його онука, яка сьогодні оберігає кожен кущ і кожну квітку на цьому березі.

В альтанці запанувала замріяна, майже магічна тиша. Жіночки зворушено зітхали, а дєд Сянько, спираючись на ціпок біля входу, лише хитро покручував вуса, задоволений тим, як вправно цей «міський інвестор» тримає публіку.

— Який чоловік... Яка історія! — нарешті мовила одна з туристок, витираючи уявну сльозу. — Вип'ємо ж за господарку цього дому!

По обіді прибув Макс зі своїми хлопцями. Борис їх гарно проінструктував, бо вони були схожі на військових на ротації. І їхній вигляд не викликав нічого, окрім захоплених поглядів туристок, яких того дня було безліч.

Тімуар присів із Максом на краю кручі, подалі від цікавих поглядів та зайвих вух.

— Жорн із поплічниками втік із місцевої в'язниці. Було відразу зрозуміло, що ці стіни їх надовго не затримають. Думаю, що тепер вони діятимуть у нічний час. Бо вдень тут багато людей, та ще й поліція час від часу навідується, — розповідав Тімуар обстановку Максу. — Ваше завдання цілодобово стежити за будинком господині, про кожен дивний рух повідомляти мені негайно. Всі рішення краще узгоджувати зі мною безпосередньо, хіба що у випадку загрози її життю — діяти на власний розсуд.

— Ваша Величносте, я так розумію, наша місія тут підвищеної секретності?

— Так, ніяких зовнішніх зв'язків. Всі мають мовчати, відповідаєте головою.

— Мої хлопці і я будемо максимально обережні. Про нашу місію в Нижньому світі ніхто не знає, крім Бориса.

— Добре, розміщуйтесь в котеджах. І ще одне, — Тімуар посміхнувся, — на території садиби магія не працює. У вас випала можливість побути звичайними людьми.