8. Кошеня

Туман густішав, а видіння з блакитним сяйвом залишало в душі дивний, тривожний слід. Магія садиби реагувала на туман, або ж сам артефакт, прихований у цих землях, подавав свій таємничий знак.

Але осліплений спочатку своєю ж брехнею, а тепер болем, Тімуар важко зітхнув, випростав спину й упився поглядом у дерев'яні двері. Він знову нічого не помітив.

Перші промені липневого сонця торкнулися даху, коли замок нарешті тихо клацнув.

Двері хати повільно відчинилися. На ґанок вийшов дєд Сянько. Обличчя старого було сірим від утоми, під очима залягли глибокі тіні, але погляд залишався гострим і суворим. Він тримав у руках миску з закривавленими бинтами й на мить зупинився, побачивши Тімуара, який так і не зрушив зі сходинок за цю довгу ніч.

Тімуар миттєво підвівся.

— Як вона? — голос короля Синергаю прозвучав глухо, із прихованою напругою та розпачем.

Дєд повільно поставив миску на ослінчик, витер сухі долоні об фартух і лише тоді звів очі на Тімуара.

— Опритомніла, — сухо відповів Сянько. — Життю загрози немає, рану я обробив і зашив. Але вона слабка. Дуже слабка.

Тімуар зробив імпульсивний крок уперед до дверей, але дєд миттєво перетнув йому шлях, піднявши ціпок і вперши його чоловікові прямо в груди.

— Куди зібрався? — грізно процідив старий. — Вона не хоче тебе бачити, хлопче. Перше, що вона запитала, коли відкрила очі — чи ти ще тут. І просила переказати, щоб ти зібрав свої речі й забрався з її землі.

Ці слова влучили в Тімуара болючіше за будь-який клинок. Він застиг, відчуваючи, як усередині все крижиться й руйнується дотла.

— Я не поїду, допоки не побачу її. Допоки не вимолю пробачення.

— Його не буде — вона не пробачає. Краще їдь, ти робиш тільки гірше.

Сянько сказав це без крику, але з такою глухою, залізною впевненістю, що повітря між ними згусло. Старий повернувся й ступив назад до хати, знову зачинивши двері перед обличчям Тімуара. Клацання замка пролунало в ранковій тиші як останній цвях у труну його надій.

Тімуар залишився стояти на ґанку.

Ранковий туман над Бакотою почав повільно розсіюватися під першими теплими променями липневого сонця, оголюючи лавандові ряди, що миготіли росою. Але всередині короля Синергаю панувала суцільна темінь.

Він повільно спустився зі сходів і пішов через подвір'я. Кожен крок давався важко, мов під ногами була не земля, а розпечена лава. Біля котеджів його вже чекали мисливці. Вони стояли мовчки, спостерігаючи за ним із тривогою та розгубленістю.

— Тімуаре... Ваша Величносте, — обережно почала Ліна, ступивши крок уперед. — Нацгвардія зачистила територію. Жорна вивезли. Наш зв'язок із міжсвіттям мовчить, а локатор Стефана тут взагалі збожеволів. Що робимо далі?

Тімуар зупинився й зміряв їх відсутнім, скляним поглядом.

— Збирайте речі, — сухо витиснув він.

Марго, яка стояла трохи осторонь, здригнулася, а в її очах спалахнув хижий вогонь:

— Що означає «збирайте речі»? Ваша Величносте, ми не знайшли артефакт! Ми не можемо просто повернутися з порожніми руками через якусь тутешню дівчину...

— Заткнися, Марго, — перебив її Тімуар так тихо й смертоносно, що вона миттєво прикусила язика. — Ви поїдете. Зараз же. Я повідомлю вашим володарям, що місія не дала результатів. Кришталю тут немає.

— А ви, Ваша Величносте? — тихіше запитав Алекс, придивляючись до зламаного виразу обличчя свого короля.

— А я залишаюся, — відповів Тімуар, розвертаючись обличчям до дерев'яного будиночка дєда Сянька, де за зачиненими віконницями спала Катерина. — Поки вона не одужає, поки я не переконаюся, що їй більше нічого не загрожує — я звідси не ступлю й кроку.

Навіть якщо йому доведеться жити в лісі за межею садиби, навіть якщо вона ніколи більше на нього не погляне — він стане її тінню й щитом.

— Дозвольте нам залишитися. Думаю, Жорн довго не затримається у в'язниці — тут магія не діє, а за межами садиби вона працює чудово, — прохав Алекс, а Марго дивилася з надією.

— Ні. Ця територія віднині під захистом Синергаю. Усі міжсвітові відвідини цієї землі — тільки через дипломатичні канали. До обіду щоб вас тут не було, — відрізав Тімуар і пішов геть.

Він ішов лавандовим полем, омитим ранковою росою, а потім попрямував у виноградник. Учора Катерина мала підв'язувати грона, обрізати зайві паростки, дбати про свій сад. А чому б йому це не зробити?

Тімуар знайшов моток мотузки та ножиці, які вона вчора впустила біля кущів, підняв їх і опустився на коліна перед першим виноградним кущем.

Він — король Синергаю, який звик тримати в руках зброю та вирішувати долі світів, — тепер обережно, з неймовірною ніжністю торкався крихітних зелених пагонів. Пальці, що звикли до мечів, плуталися в мотузках, але він терпляче вчився, підв'язуючи кожну гілку так дбайливо, ніби це була кришталева ваза.

Він працював годинами під палючим липневим сонцем, не зупиняючись і не відпочиваючи, намагаючись заглушити фізичною втомою пекучий біль у грудях.

Сонце вже піднялося до зеніту, коли на стежці між рядами з'явилася тінь.

Тімуар випростався, витираючи піт з лоба тильним боком долоні. З-за кущів поволі виходив дєд Сянько. Старий спирався на ціпок і мовчки спостерігав за королем. Його суворий погляд зупинився на акуратно підв'язаних рядах, а потім перевівся на закривавлені садна на руках Тімуара.

— Думаєш, якщо зробиш її роботу, вона тобі все пробачить? — сухо запитав Сянько, але в його голосі вже не було ранкової люті — лише важка, вичікувальна мудрість.

— Ні, — чесно відповів Тімуар, дивлячись старому просто в очі. — Я роблю це не для пробачення. Я роблю це тому, що це її дім. І поки вона слабка, я захищатиму його — і кущі, і землю, і її.

Дєд довго мовчав, розглядаючи його, а потім повільно мовив:

— Твої люди поїхали. А Катя прокинулася. І вона запитала про виноградник.

— Вони не зі мною. Просто я їх знаю, — відповів Тімуар, не піднімаючи голови.