Дім на березі кохання

7. Золото і попіл

Тімуар не відходив від будинку дєда. Він ніби приріс до сходів. Марго приходила кілька разів, але він не хотів ні бачити її, ні чути.

 

Він не сердився на неї — він картав себе. Бо Марго нічого для нього не означала, а от вона вже щось собі напланувала щодо нього.

 

— Марго, ми невірно зрозуміли один одного, — зупинив він її, коли вона вирішила обійняти його на сходах. — Залиш мене в спокої.

 

— Ваша Величносте...

 

— Замовкни і йди з моїх очей.

 

Марго відступила, але точно не облишила намірів позмагатися за корону.

 

Біля воріт зупинилася автівка Льоші. Він одразу вийшов і попрямував до будинку дєда. Зупинився на підході, побачивши, що Тімуар нікуди не подівся за ці три години.

 

Сів поруч, простягнув сигарету — і на цей раз король не відмовився.

 

Вони мовчки запалили.

 

— Це вже третій напад на неї за останні два роки, — сказав Льоша. — Ти вже вибач мене, ти тут ні до чого. Нерви здали.

 

— Я заробив, бо мав оцінити ситуацію. Але я схибив, — Тімуар не міг розповісти про свою місію, але й брехати не хотів.

 

— Вона потребує захисту, і це в прямому сенсі цього слова.

 

— Чому?

 

— Багато охочих знайти скарби генерала. Ходить багато чуток про те, що генерал мав сховок із золотом. От і шукають усі, хто хоче швидко розбагатіти. Я мав її захистити — клявся генералу, що з її голови не впаде жодна волосинка.

 

Тімуар зробив глибоку затяжку. Тютюновий дим припікав горло, але це відчуття хоч якось відволікало від крижаного пекучого болю всередині.

 

— Тобі немає за що вибачатися, — тихо мовив Тімуар, випускаючи сизий дим у прохолодне нічне повітря. — Удар був заслужений. Я дійсно не прорахував загрози.

 

Льоша опустив лікті на коліна, розглядаючи вогник своєї цигарки:

 

— Скільки працюю в органах, стільки й чую ці казки про «золото Крука». За його життя сюди ніхто потикатися не чувся — генерала боялися мов вогню. А як старого не стало, то потяглися, як мухи на мед. Кожен вважає, що дівчина на віддаленому березі — легка здобич.

 

Він зробив паузу й важко зітхнув:

 

— Я намагався бути поруч. От перевівся сюди в цей район. Вона навіть чути не хоче про загрози. Не вірить. А я... я, як бачиш, трохи не запізнився сьогодні назовсім.

 

Тімуар мовчав, але кожне слово Льоші прорізало його розум гарячим лезом.

 

«Скарби генерала... Золото...»

 

Усі ці шукачі пригод і чорні артефактори сприймали магічний захист і легенди довкола маєтку як звичайну людську таємницю з дорогоцінностями. Вони й поняття не мали, що справжній артефакт давнини прагнув зовсім не золотошукачів, а був нерозривно пов'язаний із самою Катериною. І його власний хибний висновок про її «торгівлю кришталем» тепер висів на ньому важким тавром дурості.

 

Двері хати раптом стиха рипнули.

 

Обоє чоловіків миттєво підхопилися на ноги, кинувши цигарки в траву. На ґанок повільно вийшов дєд Сянько. Обличчя старого здавалося висіченим із сухого граніту, а на вишитому рушникові в його руках були видні темні плями.

 

— Жива, — коротко кинув дєд, і цей єдиний звук змусив Тімуара нарешті зробити повноцінний вдих. — Лезо глибоко не пішло, але крові втратила багато. Я зупинив рану, зараз вона спить.

 

Льоша зробив крок уперед:

 

— Дякувати Богові... Дєд, я можу до неї ввійти?

 

— Ніхто до неї зараз не піде, — відрізав Сянько, важко випроставши спину й перевівши суворий погляд із Льоші на Тімуара. — Їй потрібен спокій. А вам обом — мізки на місце вставити.

 

Старий ступив на першу сходинку й подихав вечірньою прохолодою, після чого зупинив палаючий погляд прямо на королі Синергаю:

 

— А з тобою, «гостю», у нас буде окрема розмова. І краще б тобі мати дуже переконливі відповіді.

 

— А може, краще в лікарню відвезти? — ляпнув Тімуар необдумано.

 

— А я, по-твоєму, хто? — грізно глянув на нього дєд.

 

Тімуар знизав плечима. Льоша показав круглі очі — мовляв, знову ляпнув не те.

 

— Я військовий лікар, дурню. Йдіть геть із двору обидва, — відрізав дєд і повернувся до хати, замкнувши за собою двері.

 

— Тімуаре, ти зовсім не орієнтуєшся, куди потрапив, я бачу. Пішли в альтанку — розповім тобі історію генерала Крука, без прикрас і видумок місцевих.

 

Льоша приніс з авто свої запаси: пляшка коньяку, копчене м'ясо, домашній хліб, помідори. Тімуар із літньої кухні — склянки, посуд, а ще увімкнув кавоварку та приготував дві кави. Вони швидко організувалися — військова виправка в обох спрацювала на ура.

 

Перехиливши перші п'ятдесят грам, Льоша розпочав свою розповідь.

 

— Генерал Крук — одна з найтаємніших постатей у радянській, а потім і в українській армії. Він провів десятки успішних операцій у гарячих точках багатьох країн. Від визволення з полону військових до затримання воєнних злочинців. Його боялися, його поважали — і свої, і вороги. В Афгані він потрапив у засідку на Чонгарі, і його витяг із палаючого авто наш дєд — а на той час лейтенант Олександр Чайка, військовий лікар.

 

— Ти хочеш зараз сказати, що він справді лікар? — Тімуар зробив ковток кави.

 

— Так, він справді лікар. І він врятував не одне життя. Тому я не викликав швидку, коли він запевнив мене, що сам зупинить кровотечу і заштопає рану.

 

— Ніколи б не подумав. Він виглядає простим сільським чоловіком похилого віку, звичайним старим.

 

— Ага, звичайним. Йому 85 років, а на вигляд не більше сімдесяти. Так і генерал мав таку ж натуру — старався здаватися простим, не кичився, не мірявся статусністю. І Катерину цьому навчив. Генерал вважав: не статус, а справи доводять, що ти насправді означаєш у цьому житті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше