6. Кров і вино

Ранок прийшов так швидко, що Катерині здалося, ніби вона не спала цілу ніч. Холодний душ і гаряча кава — це те, що дасть їй сьогодні сили. Бо вдень почнуть прибувати перші екскурсії на лавандове поле, а ввечері їй потрібно попрацювати у винограднику. Сьогодні треба було підв'язати молоді пагони в нижньому ряду. Галина Іванівна ще вчора нагадувала про це, а також і про те, що вона з дівчатами готова прийти на допомогу.

Зварила каву, взяла плед, щоб сісти на ганку, і в ранковій тиші насолодитися кавою і спокоєм. Та її очі, як тільки вона присіла на ганку, прикипіли до літньої кухні. Там спав той, хто вкрав її серце та розбив його на маленькі шматочки.

Подвір'я було тихим.

І саме в цю тишу відчинилися двері літньої кухні.

Катерина не ворухнулася. Просто підняла очі.

Марго вийшла не поспішаючи. У вчорашній сукні, але з розпущеним волоссям — тим самим білявим, яке Катерина бачила за столом увечері. Вона щось поправляла на плечі, не дивлячись уперед, і тільки підійшовши ближче до стежки, підняла голову — і побачила Катерину на ганку.

Секунда. Дві.

Марго посміхнулась. Не злобно, не торжествуючи — просто посміхнулась, як усміхається жінка, яка отримала те, що хотіла, і не вважає за потрібне це приховувати.

— Доброго ранку, — сказала вона і пішла до свого котеджу.

Катерина не відповіла.

Вона стояла на ганку й дивилася їй услід, тримаючи обома руками горнятко з кавою, яка вже вихолола. Під ребрами щось стиснулося — не боляче навіть, просто тихо й остаточно, як зачиняються двері.

«Ось і все», — подумала вона.

А за Марго вийшов Тімуар — з таким же горнятком кави. Їхні очі зустрілися на мить, і цього було достатньо, щоб вона зрозуміла: він обрав, а її — ні.

У його погляді не було вини. Там запеклася залізна, сувора маска чоловіка, який зробив свій вибір, перекреслив усе і спалив мости. Він дивився на неї так, ніби вона була лише чужою жінкою, яка випадково опинилася на його шляху.

Вона поставила горнятко на сходи, а сама пішла через лавандове поле, не вітаючись із ним. Просто мовчки пройшла повз, немов його там і не було.

«Ще п'ять днів, і він поїде. А я переживу це, я буду жити далі. Робота. Земля. Руки в роботі. Все інше — не моє».

Одна солона сльоза скотилася по її обличчю, але вона швидко обтерла її долонею, змусивши себе більше не плакати.

Тімуар стояв в альтанці й дивився їй услід. Серце кричало, що він дурень, а в голові лунало: «Ти маєш зобов'язання, ти король, а все решта не важливо. Ти прожив не одну сотню років без пари — і далі проживеш».

Але все це було непереконливо. Він хотів бігти за нею, падати перед нею на коліна, вимолювати собі пробачення. Навіщо він так зробив? Кому від цієї ночі стало краще?

— Ти обрав свій шлях, хлопче, — почувся з-за спини голос дєда. — Не край їй серце більше. Їдь звідси.

Тімуар оглянувся. Дєд сидів на тому місці, з якого тільки що встала Катерина.

— Не дивись на мене так, — продовжував дєд. — Ви чого сюди всі припхалися, що шукаєте? Тільки не бреши мені, що ви відпочивати сюди приїхали. Думаєш, я сліпий і не бачу, як ви все тут рознюхуєте?

— Дєд, ти зранку вже випив? Чи що? — Тімуару здалося, що старий трохи п'яний.

— Я можу пити і вдень, і вночі. Це тебе не стосується. Якщо Катерина буде плакати через тебе — пеняй на себе. Я тобі все сказав. Ти зрозумів мене?

— Дєд, а ти, я бачу, ще вояка. Я навіть її пальцем не торкнувся, так що прибери свої звинувачення.

Дєд Сянько повільно підвів на нього погляд. У його старечих, міцно прижмурених очах не було й краплі сп'яніння — лише сувора, викристалізувана роками мудрість і залізна уважність.

— Тобі й не треба торкатися її пальцем, аби завдати болю, — тихо відповів старий, вибиваючи люльку об край сходинки. — Слово й погляд іноді ріжуть гірше за осколок. Ти гадаєш, я не бачу, який ти? Ти не з тих, хто шукає сувеніри чи дешевий відпочинок. За тобою тінь стоїть, хлопче. Важка, не тутешня.

Дєд підвівся, спираючись на ціпок, але випростався так рівно, що Тімуар мимоволі зафіксував виправку колишнього бійця, який пройшов не одну війну.

— Катя — єдине, що залишилося від генерала Крука на цій землі, — промовив Сянько, ступивши крок до Тімуара. — І поки я дихаю, я за нею наглядаю. Якщо ти прийшов сюди зі своїми... — дєд зробив паузу, змірявши його важким поглядом, — ...іграми, то май совість. Не втягуй дівчину. Вона й так забагато винесла.

Дєд пішов через подвір'я до себе, а Тімуар ніяк не міг второпати, як цей старий так швидко оцінив ситуацію. І він просто зробив висновок, що це колишні навички спецпризначенця. Свого роду дід — як і він, у минулому мисливець.

***

Після десятої почали прибувати перші буси з бажаючими відвідати еко-садибу «Дім на березі», прогулятися міжряддями лаванди та виноградників, посмакувати домашнім вином, купити букетики зрізаної лаванди і наробити сотні фотографій у неймовірних краєвидах.

Катерина майже цілий день проводила серед гостей садиби. Тімуар бачив — вона справжня господиня своєї землі. З якою любов'ю вона розповідала туристам про природу, про лаванду, про вино! Він час від часу наближався до неї, бачив, як вона розчиняється в цих випадкових людях, які просто заїхали на дві години на берег Бакоти.

Від кількості людей у нього аж рябіло в очах, а Катерина була постійно посеред них. Він пішов знову у Нижній Яр — може, вдасться застати володаря цього кишенькового виміру, зрозуміти, як він зміг його створити і, найголовніше, для чого.

Вже майже переступаючи потічок, Тімуар помітив сіре авто, що зупинилося в заростях. Він теж присів, щоб його не помітили. Йому бракувало магії: так би він розчинився, став невидимим і вже б стояв біля автівки.