4. А ти виткана з туману

Тімуар ішов алеєю доти, доки перед ним не з'явився будинок. Гарний, добротний — такий як у нього в Карпатах. Він зупинився перед ганком, думаючи, чи входити, чи повертатися назад.
 
Раптом двері відчинилися і перед ним з'явився дворецький, або, може, господар. Але вигляд у нього був таки дворецького.
 
— Вітаю, чим можу служити? — запитав він у Тімуара.
 
— Добрий день. Я заблукав, не підкажете, де я? — Тімуар вирішив вдати подорожнього.
 
— Я не знаю, з якого виміру до нас завітали, але й свого назвати не можу — я дав клятву нерозголошення, пане.
 
— Господар вдома?
 
— Господар рідко буває вдома, пане. Але він завжди знає, хто приходив.
 
Тімуар глянув поза плечі дворецького і побачив на столику букети лаванди.
 
— А як з ним зв'язатися? Він же має кристал для зв'язку?
 
— Не використовуємо, бо він сам вирішує, коли повертатися додому.
 
— Ти ж розумієш, що перед тобою не простий смертний, — спокійний тон дворецького починав дратувати Тімуара.
 
— Так, я розумію, що переді мною король Синергаю Тімуар Вайрус, і що він може розчавити мене як блоху. Але я зв'язаний узами клятви, порушити яку не зможу навіть після смерті.
 
— І ти не назвеш імені господаря будинку?
 
— Ні. Якщо спробую сказати — відразу помру. Хоча я й так помер би за нього — він врятував моє нікчемне життя, і я живий тільки завдяки йому.
 
— Ну що ж, примушувати не буду. Але передай господарю про мій візит — скажи, я чекаю на нього з іншого боку туману.
 
Тімуар ще раз глянув поза плечі дворецького, щоб упевнитися: на столику справді стоїть лаванда з Катерининого поля.
 
Він повернувся й сів під старим деревом у тіні.
 
— Отже, виходить, що грабіжник віз Кришталь сюди — він точно знав, куди їде, і до кого напевно також, — Тімуар розмірковував уголос, тамуючи в собі небезпечні думки, що народжувалися десь у глибині й насторожували.
 
Він обхопив долонями голову й задумався.
 
— ...А це означає, що смерть грабіжника не була випадковістю, — роздумував Тімуар, дивлячись на бездоганні газони та мармурові стежки кишенькового виміру. — Він точно знав, куди тікає. І той, хто чекав його тут, чудово орієнтується на лавандовому полі.
 
Тімуар підвівся й повільно попрямував назад до межі туману.
 
На території садиби Катерини магія не читалася взагалі. Вона глушилася, ніби зникала в чорній дірі. А тепер ще й ця свіжа лаванда на столику у передпокої таємничого будинку...
 
«А що, якщо Катерина — зовсім не випадкова жінка, яка просто "невдало" опинилася поруч із вибухом? — раптом пропекло Тімуара гострою підозрою. — Що, якщо вона свідомо приховує цього господаря? Або сама є частиною гри?»
 
Його серце болісно стиснулося. Почуття істинної пари, яке спалахнуло в ньому до цієї жінки, зараз жорстоко зіткнулося з холодним розумом короля Синергаю. Він не мав права вірити сльозам чи ніжним поглядам. У цій грі ціною була безпека світів.
 
Коли Тімуар переступив через потічок і вийшов із туману на березі Дністра, вологе повітря Бакоти обпекло легені.
 
Він підвів очі вгору. На краю кручі, підставивши обличчя вечірньому вітерцю, стояла Катерина. Її біла сорочка тріпотіла, а постать здавалася самотньою й незахищеною.
 
Але тепер Тімуар дивився на неї зовсім інакше. Не як закоханий чоловік — як мисливець, який вивчає свою найнебезпечнішу здобич.
 
«Хто ти насправді, Катерино? — промайнуло в його голові, коли він зробив перший крок угору стежкою. — Жертва... чи ляльковод у цій пастці?»
 
А Катерина, нарешті побачивши свого постояльця живим і неушкодженим, розвернулася і пішла через лавандове поле на подвір'я.
 
Він хотів прискорити крок та наздогнати її, але внутрішній голос кричав: «Не йди за нею! А що, як це віщий сон, і ти — її майбутній убивця? Це вона прикриває грабіжників і міжсвітових злочинців!»
 
Тімуар жахнувся від власних думок, але вони здавалися занадто переконливими. І він здався, перестав їм опиратися. Його погляд став холодним і відстороненим. Він сповільнив крок, дозволяючи жінці відійти якомога далі.

* * *

Катерина йшла між фіолетових кущів, відчуваючи, як за спиною холоне повітря. Вона чекала, що він наздожене, щось запитає або хоча б пояснить свою дивну відсутність. Але позаду панувала лише важка тиша.
 
«І навіщо я взагалі хвилювалася?» — гірко подумала вона, стискаючи краї сорочки.
 
Вона ступила на подвір'я, де дєд уже замітав залишки попелу біля згорілого горіха, а з боку лісу чути було гуркіт — це поверталися «гості», які так завзято поїхали купувати мішки зі сміттям.
 
— Катерино, де ти бродиш? Цьоця твоя мені вже всі мізки винесла, — дєд як завжди бурмотів.
 
— Що на цей раз цьоці потрібно було?
 
— Так ти ж знову не передзвонила мамі, Катю, не роби так. Може, в неї щось важливе, — пробував він достукатися до здорового глузду Катерини, але в її важкому погляді застигли слова, які краще не говорити вголос.
 
— Пізніше перезвоню. Он наші гості вже накаталися по місцевості, повертаються, — Катерина дивилася на авто, що під'їжджало до воріт садиби.
 
А від річки йшли Гєра й Анрі — вони несли рибу в руках.
 
— Господине, ми наловили риби. Хочемо організувати на вечір уху та шашличок, — гомонів Гєра, показуючи чудовий улов. Він завжди говорив за двох — за себе і за мовчазного Анрі, який тільки кивав і всміхався.
 
— Гарна ідея, я тільки за, — вона раптом сама захотіла посидіти з ними біля вогнища. — З мене домашнє вино, а з вас усе решта.
 
— А з мене виноградна лоза для мангалу, — підтримав дєд. — Ви пробували м'ясо з ароматом виноградної лози?
 
— Ні, але це, мабуть, дуже смачно, — Анрі присів на лавку в альтанці. — Он і наші друзі щось тягнуть у пакетах, пішли розпалювати багаття та чистити рибу.