3. Гіркий присмак чужої кави

Тімуар погано спав — можна сказати, що він зовсім не спав. Бродив нічним лавандовим полем, його серце розривалося від болю, а розум твердив: усе так має й залишитися, вона не його і ніколи нею не стане.

Він повторював це як мантру, але вона не заповнювала його порожнечу, а навпаки — робила її ще глибшою.

Він увімкнув кавоварку, зробив собі міцну каву та сів в альтанці дивитися на схід сонця. Із будинку вийшов Льоша — босоніж, у незастебнутій сорочці, з тим особливим спокоєм у рухах, який буває в чоловіка лише після ночі, про яку не говорять уголос. У руках він ніс горнятко з ароматною кавою і цигарки.

— Будеш? — запропонував він Тімуару сигарету.

— Дякую, я не палю.

— А я палю, хоча це не рятує, — він присів поруч на лавку. — Вона не обрала мене, а я готовий був іти за нею хоч на край світу, і знову, і знову. Звідки беруться такі жінки, що вміють так кохати, що вміють дарувати весь світ одним поцілунком?

— Не знаю, я таких не зустрічав, — тихо відповів Тімуар, але Льоша відчув його біль.

— І ти туди ж? Хочеш стати її колишнім? — Льоша пильно подивився на Тімуара.

— Колишнім? Це як? — Тімуар не вловив думки Льоші.

— Просто, це дуже просто. Вона не обіцяє майбутнього, вона відразу називає тебе колишнім. Навіть якщо ти ще з нею, спиш в її ліжку, готуєш їй каву, кохаєш так, як ніколи не кохав, — Льоша гірко зітхнув, запалив сигарету, і сизий димок розлетівся в альтанці. — Я все життя мріяв про таку. Але для неї я колишній. Розумієш? У неї не буває теперішніх. Я не стану на твоїй дорозі, та знай: я стежитиму за кожним твоїм кроком.

Тімуар мовчав. Те, що він бачив учора з темряви, тепер мало ім'я і гіркий присмак чужої кави.

— Я думаю, що не перетну цю межу. Я ж не хлопчик, якось вирулю. Не буду лізти поміж вас, — Тімуар старався поводитися як дорослий, упевнений у собі чоловік.

— Хм... Ти вже її перетнув, ще навіть цього не розуміючи. Хіба не ти півночі ходив лавандовим полем? Не ти не спав цілу ніч? Не ти стояв під будинком? Не ти згорав від ревнощів? — Льоша перевів погляд на Тімуара, він вивчав його, кожне його слово, кожен непомітний рух.

— Я встою, я просто не очікував такого. І ніколи не думав, що так буває, — відповів Тімуар, але в очі йому не дивився.

— Ну спробуй встояти, мені навіть цікаво буде на це глянути, — усміхнувся майор краєчком губ, допиваючи каву. — Ти програв уже, навіть не почавши цю битву.

Льоша загасив сигарету в попільничці, підвівся з лавки й легенько поплескав Тімуара по плечу. Його важкі кроки віддавалися луною по подвір'ю, поки він прямував до хати, щоб забрати свої речі й рушити у відділок, залишивши садибу в руках вранішньої тиші.

Тімуар залишився в альтанці один.

Слова Льоші крутилися в голові, як гостре лезо ножа. «Ти вже її перетнув...» Тімуар стиснув горнятко з кавою. Він, древній мисливець, який пережив століття й тисячі небезпек, зараз відчував себе беззахисним перед однією-єдиною жінкою.

Перші промені сонця розрізали туман над річкою, зафарбовуючи фіолетове лавандове поле в золотисто-рожеві барви.

З дверей будинку повільно вийшла Катерина. Вона була в легкій домашній сорочці, з трохи розтріпаним після безсонної ночі смоляним волоссям. Помітивши Тімуара в альтанці, вона на мить зупинилася на ганку, затамувавши подих.

Їхні очі знову зустрілися через відстань ранкового подвір'я.

І хоча розум Тімуара все ще твердив, що вона не його й ніколи нею не стане, серце в грудях зробило болісний, але солодкий кульбіт, підтверджуючи слова Льоші — межу вже давно перейдено…

Катерина відчувала солодку гіркоту після ночі. Вона ні краплі не жалкувала, що провела ніч з Льошею. Вона жалкувала, що ця ніч знову не заповнила порожнечу в її душі. І так було завжди. Всі її колишні — чудові, прекрасні чоловіки, але вони не її.

Вона вийшла на ранкове подвір'я, щоб подихати свіжим липневим повітрям. Льоша поїхав — він пішов тихо, не прощаючись. Все складно, і для нього, і для неї.

Але в неї геть вилетіло з голови, що вона на подвір'ї не сама.

Катерина повела плечима, намагаючись струсити з себе залишки вранішньої млості та цей важкий емоційний осад. Вона зробила кілька кроків по прохолодній, росяній траві, глибоко вдихаючи медовий аромат лаванди та річкового туману.

І тільки тоді її погляд знову перечепився через альтанку.

Тімуар усе ще сидів там. Його висока, міцна постать здавалася висіченою зі схилу Дністра — нерухома, велична й напрочуд похмура. В руках він досі тримав горнятко з кавою, що вже давно вихолола. У його темних очах, прорізаних першими золотими променями сонця, палало щось таке глибоке й первісне, від чого в Катерини перехопило подих.

«Чорт... Тімуар», — промайнуло в її голові. Порожнє горнятко Льоші та скляна попільничка із сизими недопалками все ще стояли на дерев'яному столі поруч із ним.

Вони розмовляли. Вона була впевнена в цьому на сто відсотків.

Катерина мимовільно поправила край своєї білої сорочки, відчуваючи, як щоки починають підступно палахкотіти рум'янцем. Тілом знову прокотилася та дивна, вже знайома гаряча хвиля — Кришталь усередині неї солодко й тривожно відгукнувся на близькість Тімуара, плутаючи її власні почуття з магічним притяганням.

— Доброго ранку, — тихо промовила вона, зупинившись біля входу до альтанки. Голос трохи зрадливо тремтів. — Ви... дуже рано встали. Чи й не лягали?

Тімуар повільно підвів на неї погляд. Кожен її рух, кожен порух її рожевих вуст і навіть ця збентеженість відбивалися в його серці тупим болем. Але він змусив себе опанувати голос — спокійний, оксамитовий і прохолодний, як ранковий туман.