2. Гості

Тімуар зв'язався з Астеріоном. У листі було дуже мало інформації про Кришталь Покори. Насамперед Тімуар подумав би на запеклого ворога Астеріона — його рідного брата Салена, який очолював таємну службу у вимірі Вертанія під новим іменем Шарп. Астеріон колись відібрав у брата трон не силою, а розумом, і той присягнувся помститися. Але Сален точно не підпадав під підозру: таємниця Кришталю була відома лише двом братам.

Екран загорівся синім світлом, і на ньому з'явився втомлений Астеріон. Колись він був найулюбленішим викладачем Тімуара в академії магії. Зараз від колишнього вчителя не залишилося нічого, крім яскраво-синіх очей.

— Тіме, я радий, що ти так швидко відгукнувся. Час не терпить, — мовив Астеріон.

— Вчителю, ваш лист трохи дивний, — Тімуар відкрив застосунок для введення інформації про артефакт. — Чому ви вирішили шукати його за межами нашого виміру? І чи не причетний до цього Сален?

— Це не Сален, Тіме. Про справжнє призначення Кришталю Покори знаємо лише ми з братом, — Астеріон не дивився в екран, він сперся на спинку крісла й заплющив очі. — Усі довкола вірять у стару легенду, ніби цей артефакт дає владу підкорювати чужу свідомість. Але це ілюзія. Кришталь Покори не прагне нікого підкоряти. Це жива древня сила, яка просто шукає свій прихисток.

— Прихисток? — Тімуар зацікавлено припідняв брову.

— Саме так. Це артефакт, у якому захована чиста, дрімаюча енергія. Він не підкоряється нікому й не служить зброєю. Вона сама обирає, поруч із чиєю душею їй розквітнути і де знайти дім. Хтось із мого оточення викрав його, спокусившись казками про владу, але Кришталь відчув фальш — і просто вислизнув, шукаючи безпечне місце.

— Розкажіть, як він виглядає та як поводиться у відкритому просторі.

— Ззовні він схожий на шматочок криги, але при тьмяному освітленні випромінює м'яке блакитне сяйво, — пояснив Астеріон. — Якщо людина чи істота має добре, але сильне серце, Кришталь не завдасть їй шкоди. Навпаки, він розчиниться в ній, подарує свій захист і притихне, немов знайшов свій справжній дім. Я встановив на нього невидимий відстежувач, і востаннє сигнал пройшов біля розлому в земному вимірі — над річкою Дністер. Але сяйво згасло... Це означає одне з двох: або відстежувач втратив свою останню енергію, або артефакт уже знайшов того, кого шукав.

Тімуар відкинувся на спинку крісла. Таємниці, що приховуються століттями, надто небезпечні для розкриття ось так. І якщо викрадачі цього ще не знають, то будуть до останнього змагатися між собою, щоб тільки заволодіти ним.

— Я вирушаю негайно, — спокійно сказав Тімуар. — Надсилай мені траєкторію його руху.

— Будь обережний, Тіме, — тихо мовив Астеріон перед тим, як екран згас. — Пам'ятай: Кришталь обирає лише тих, чия душа здатна вберегти його таємницю.

Тімуар підвівся, накинув куртку і рушив до Межі світів, у свій карпатський будинок. Нехай батьки та діти спокійно проведуть ці дні у Синергаї. Забіг тільки до Бориса — повідомити про раптові справи і попередити, що, можливо, знадобиться його допомога.

Отримавши від Астеріона координати, Тімуар вирушив слідом за згасаючим треком артефакту. Точка перетину світів викрадачем артефакту припадала на Кременеччину — серед густих лісів та сивих вапнякових скель Кременця, де межа між вимірами завжди була тонкою, як павутинка.

Враження було, що викрадач плутав сліди або втікав від переслідувачів: його рух був переривчастий, з частими зупинками у заростях або за розваленими будинками в старих селах. Тімуар не поспішав, він ретельно вивчав рух артефакту і його викрадача. Сотні років, які він присвятив пошукам артефактів, навчили його ніколи не поспішати, щоб не упустити важливих деталей.

Ніч уже повністю накрила Тернопільщину, коли він наблизився до точки, в якій почав згасати сигнал відстежувача. Тімуар рухався на авто, уважно стежачи за магічним навігатором, який час від часу випльовував слабкі, уривчасті спалахи сили. Маршрут артефакту був дивним і хаотичним — той, хто тікав із Кришталем, явно плутав сліди, петляючи манівцями й старими об'їзними дорогами.

Маршрут вів його далі на південь, огинаючи Тернопіль і виводячи на звивисті дороги вздовж Дністра. Він виїхав біля Хотина, звідти його повело на Кам'янець-Подільський, а далі — у бік Старої Ушиці.

Нічна дорога кружляла між пагорбами, крутими поворотами та зануреними у сон селами. Дністровський каньйон зустрічав його густим туманом, що сивою ковдрою спочивав над річкою. Повітря тут пахло вогкістю, чебрецем і липневою спекою, якою за день просякли вапнякові кручі.

Чим далі Тімуар просувався понад високим берегом Дністра, тим виразніше відчував: артефакт більше не рухається. Траєкторія урвалася десь попереду — там, де річка робить круту петлю біля села Колодіївка...

Годинник показував пізню ніч, коли Тімуар в'їхав на околицю села. Його різко обігнала поліцейська автівка з увімкненими проблисковими маячками та сиреною. Він зупинився, щоб дати дорогу, і провів поглядом червоно-сині спалахи, які швидко розсікали нічний туман. Поліцейська автівка промчала далі вулицею і звернула праворуч, де вгору здиблювалася стіна старого горіхового гаю.

Тімуар повільно рушив слідом. Його магічний навігатор більше не видавав жодних звуків чи уривчастих спалахів — екран згас, сигналізуючи, що відстежувач Астеріона остаточно вичерпав свою енергію.

Тімуар припаркував авто в затінку розлогих дерев і вийшов. Біля понівеченого горіха палали залишки машини, металися рятувальники й поліція. Від розтрощеної бляшанки йшов тонкий ефірний слід розірваної межі світів, але біля самих воріт обійстя він повністю розчинявся.

Тімуар примружився, намагаючись зчитати ауру чи бодай найменший сплеск магії. Але навколо висіла абсолютна, майже ідеальна тиша.