1. Ти...

Катерина сиділа на краю лавандового поля й дивилася в далечінь Бакотської затоки. Сонце ще тільки виповзало з-за дністровських схилів, і вода внизу здавалася не річкою, а розплавленим склом — надто гладеньким, надто нерухомим для липневого ранку, коли навіть найлегший вітер зазвичай ворушить плесо. Над самою затокою трималося пасмо туману, яке чомусь не розходилося й не пливло за вітром, як мало б, а стояло на місці, ніби хтось намалював його й забув стерти. Катерина дивилася на нього довше, ніж треба, а тоді моргнула — і туман розтанув, як і належить туману. Може, просто не виспалася.

Вона обвела поглядом берег, який знала напам'ять. Дністер тут звивався між високими вапняковими схилами каньйону — вранці холодними й синюватими, а надвечір, вона знала, вони запалають міддю й золотом, і річка стане темнішою, віддзеркалюючи небо так чітко, що важко буде зрозуміти, де закінчується вода і починається камінь. На протилежному боці темнів ліс Бакоти, густий, майже неприступний.

Вище, на пологому схилі, прокидалася Колодіївка — світлі фасади, металеві дахи, сади між горіхами й черешнями. Село не тулилося до води: воно стояло осторонь, і від його останніх дворів до річки збігали тільки вузькі стежки та ґрунтові колії, якими зрідка проїжджав рибалка чи тракторист. Тут не було міського гамору — лише плескіт хвиль, спів птахів і далеке гудіння двигуна нагадували, що це живе, сучасне село. Та варто було спуститися до Дністра, і всі ці звуки залишалися позаду. Тут панували тільки вітер між схилами, крики мартинів і відчуття, що ця річка пам'ятає значно більше, ніж будь-хто, хто зараз стоїть на її березі.

Нижче за село, майже біля самої води, стояли дві садиби — прості, одноповерхові, з мансардами під темно-зеленими дахами. Їх звели наприкінці дев'яностих, коли землю над Дністром ще можна було вибирати не поспішаючи. Люди тоді казали, що господарі обрали ці ділянки випадково — просто сподобався краєвид. Катерина в це ніколи до кінця не вірила: надто точно обидва будинки стояли там, де стояли, надто вдало ловили вечірнє світло, що заливало подвір'я бурштином, коли сонце сідало за бакотські схили. Ніби місце обирали не за красою, а за чимось іншим.

Далі, за виноградниками, лежало лавандове поле, а над самим берегом, виблискуючи на сонці, стояли чотири модульні будиночки для туристів. Здалеку все це виглядало як картинка з реклами — лавандові ряди в оточенні виноградної зелені, річка внизу. Але зараз, у ранковому світлі, серед цього поралися живі жінки: проходили міжряддям, виривали поодинокі бур'яни, і стійкий, солодкувато-терпкий запах лаванди важкою хмарою висів у нагрітому повітрі. Медоносні бджоли вже завели свій монотонний гул над фіолетовими кущами — жінки на нього давно не зважали, звикли до нього так само, як до плескоту Дністра внизу.

— Подивись, як цього року піднялася, — мовила одна з жінок, випрямляючи спину й прикладаючи долоню в робочій рукавиці до попереку. Вона подивилася вздовж довгої фіолетової смуги, що впиралася прямо в блакить річки. — Торік після заморозків думали, що й половина не виживе, а вона он як буяє.

— Бо земля тут хороша, камениста, якраз для неї, — відгукнулася інша, акуратно висмикуючи з-під розлогого куща цупке стебло осоту. — Та й доглядали ми її не дарма. Головне — зараз увесь бур'ян вибрати, поки туристи не понаїхали. Вони ж сюди їдуть за казочкою, за красивими фотографіями...

Вони працювали злагоджено, майже безслівними ритмами, які відточуються роками спільної праці. Чути було тільки шелест сухих стебел, тихий дзенькіт сапи об вихід вапнякового каменю та час від часу — сплеск із річки, там, де риба не мала б зараз гратися так близько до берега. Катерина на мить перевела туди погляд, але нічого не побачила.

— Катерино, ми все зробили, — гукнула найстарша з жінок, Галина Іванівна. — Чи в тебе є сьогодні ще для нас робота?

Катерина озирнулася. У її синіх очах світився спокій і щастя людини, яка знає своє місце в цьому пейзажі. Вона встала з землі, взяла кошик з лавандою й пішла ближче до жінок.

— Ще є робота на подвір'ї. Якщо бажаєте мені допомогти, Галино Іванівно, буду тільки рада, — сказала вона. — Пішли, я розрахуюся за поле, а хто бажає допомогти на подвір'ї — це буде окрема плата.

Жінки мовчки перезирнулися між собою, і Галина Іванівна відповіла:

— Ми можемо всі допомогти. Гроші зайвими не будуть. А що треба робити?

— Завершила ремонт літньої кухні, треба все помити. Сьогодні обіцяли привезти нові меблі.

Жінки, зібравши виполений бур'ян, пішли слідом за Катериною, милуючись власною працею. Липневий ранок переходив у день, і спека вже накривала поле.

На подвір'ї було прохолодно під високими кронами старих горіхів і черешень.

Катерина зайшла в будинок, щоб швидко повернутися з робочим записником та грішми для своїх робітниць. Вона ніколи не брехала людям, яких наймала на роботу. Все було по-чесному — виконана робота оплачувалася згідно з домовленостями. Багато хто з жителів села мріяв потрапити до неї на роботу, навіть попри її препаскудний характер і звичку говорити прямо в очі, не добираючи слів. Це деколи було жорстоко, а деколи — смішно до сліз. Але за ці роки вже більшість звикла, її просто старалися зайвий раз не зачіпати. І це було саме те, чого вона хотіла найбільше — спокою і самотності. Їй не потрібні подруги, не потрібні люди. Достатньо дєда, або вірніше — дід Сянько. Їхні хати стояли поруч, він був колишнім підлеглим її рідного діда, вони служили разом. Але їй подобалося називати його дєдом, і з її легкої руки ця кличка приклеїлася до нього.

Катерина вийшла з будинку з записником і грошима, роздала жінкам зароблене за поле — рівно стільки, скільки й обіцяла, до копійки, — і повела всіх до літньої кухні. Двері були відчинені навстіж, усередині ще пахло свіжою штукатуркою й фарбою. Вимитими начисто вікнами лилося ранкове світло, вихоплюючи з тіні голі полиці й порожній кут, де за кілька годин мали стояти нові меблі.