Казка №1

Дім, милий дім

Ольга стояла на галявині, подумки рахуючи до тридцяти. Узлісся, де бот вивантажив її разом з чималим контейнером, залишилось далеко позаду, до місця стоянки, відміченого маячком, довелося добиратися пішки. І якщо до дикої природи після численних експедицій Ольга вже звикла, то до умов проживання, котрі їй люб’язно запропонували цього разу… головне не натискати аварійну кнопку зразу – нагадала вона сама собі.

Умови договору чітко вказували, що досліджувачу надається комфортний прихисток і місячний їстівний запас. Хтозна, як вони вимірювали, за скільки все це можна з’їсти… Ольга обережно надрізала пластиковий тент, зазираючи всередину – відразу війнуло солодким духом, вдарила в ніс ядуча веселка ароматизаторів, аж очі засльозилися.

-    Готова інсектицидна пастка, – похмуро пожартувала вона. – Таким духом тарганів морити можна.

Півгодини обережно знімала одноразове упакування, намагаючись не пошкодити карамельні шпилі та іншу оздобу, а коли нарешті завершила роботу – жахнула селфі для звітності. Не для згадки ж - таке навряд чи забудеш.

Пряничний будиночок вдався на славу. Підсушена й зацукрована основа, доповнена свіжою випічкою, шоколадні одвірки, їстівні шпалери з фруктовим принтом… Звідки таке диво?

Ще кілька хвилин вона стояла серед невеличкої кімнати, намагаючись зрозуміти усю абсурдність ситуації і знову звіряючись із даними маячка, а потім, зітхнувши, поплелася назад на узлісся – до темряви треба було ще перетягати решту багажу. Кондитерське диво, вочевидь, доставляли сюди віп-перевізником, бо транспортний бот, бач, не захотів маневрувати між дерев.

Повечеряла жінка кишеньковим сухпайком, котрий про всяк випадок завжди лежав у рюкзаці, закусила уламком пряничної стіни і залізла в спальник. Обидва вікна, на власний страх і ризик, довелося розчинити – до ранку від такої кількості ароматизаторів можна було вчадіти. Одна надія – хижаки першими кинуться їсти не її, а будинок. Може, навіть, почнуть з вівсяного підвіконня – воно все-таки з родзинками.

-    Де-де, а всередині торта мені ще засинати не доводилось, - пошепки зізналась Ольга. – Зате точно буде що розказати внукам.

З цими словами й заснула.
Ранок приніс звичну навалу роботи – щодня прокидалось все більше і більше комах, тож не можна було гаяти ні години. 

Поспіхом прожувавши чергову здобну пайку, Ольга засукала рукава і взялася за освоєння контрольної площадки. Місце і справді обрали дуже вдало – можна було охопити частину лісу, де траплялось чимало ясних галявин, і навіть вийти до луків, котрі несміло розпускалися першими квітами. І хоча до річки вона так і не добралась, зате до вечора розтикала майже половину пасток.

-    У крайньому разі, риби наловлю, - подумала жінка, дивлячись на дальнє плесо. – Може, сачком... сачок же в мене є… А навіть, якщо вудку змайструвати – то наживку я вже майстер роздобути.

Увечері, натомившись в прямому значенні слова до кольорових мушок перед очима (бо вони тепер ввижалися їй скрізь), Ольга влаштувала парад гіпотез на тему «Звідки цей дім?». 

Урешті прийшла до думки, що розмістили його тут помилково, переплутавши із замовленням на чиєсь свято. Може, навіть, косплейщики організовували черговий проект. Вона уявила, як наряджені у продумані костюми герої ожилої казки виходять на таку ж галявину у пошуках здобної хатинки… і знаходять її пошарпаний модуль, котрий з апетитом їстиме тільки іржа.

-    Бідолахи, - життя тепер здавалось не таким вже й абсурдним. – То ще мені пощастило, я при харчах…

Дні минали у шаленій круговерті, комашиний улов і справді був багатим.  А ще ж потрібно було зробити хоч мінімальний опис всіх цих мешканців з усіма супровідними фото і даними – способом життя та поведінки, вірогідною їжею. А ще перезаправляти пастки, вести щоденник, дбати про власне життя… 

З останнім, до речі, не дуже виходило. Перші дні ще сяк-так можна було перебитись залишками сухпайку, комбінуючи його зі шматками кулінарного шедевру, але чим далі, тим важче було запхати в себе щось солодке. Хотілося нормальної справжньої, дорослої їжі. До риболовлі діло не доходило – здавалось, рук не вистачає для роботи, куди вже там гаяти час на очікування покльовки. Так і засинала напівголодна, тішачи себе думкою, що повернеться додому цього разу ще стрункішою.

Чому їй не дістався, наприклад, будиночок з багетів – хрусткі стіни, подекуди притрушені веснянками розтопленого сиру, манливо пахнуть свіжою випічкою, і можна підійти й відщипнути білої м’якушки, вмочити її в рукомийник, заповнений вершковим маслом, притрусити сіллю… Навіяні голодними думками, в напівсон тихо впліталися шашличні перегородки стелі, стріха із зеленої цибулі, столик із круглою сирною стільницею… Мозок не мав ні жалю, ні сорому. 

Прокинулась Ольга від шуму – здавалося, щось тріщало в кутку, шурхотіло й хрускало.

Ввімкнувши ліхтарика (про електропроводку в пряничному домі мова, звичайно, не йшла), Ольга обережно визирнула з вікна. 

Двоє дітлахів обгризали марципановий кут знадвору, відламуючи декоративні цеглинки-коржики голіруч. Замурзані фізіономії перелякано застигли у світлі ліхтаря, навіть жувати перестали.

-    Нищимо чуже майно? – нервово реготнула Ольга. 

Кого-кого, а дітей в нічному лісі вона зустріти не чекала.

-    Вибачте, тьотю, - тремтливо сказала дівчинка. – Ми дуже голодні були, а ваш будиночок пахне так… Ми небагато…

Хлопчик нічого не казав, тільки ховався за старшу сестру і плакав тихенько, витираючи кулаком замурзані шоколадні щоки.