Дім, милий дім

«Як це – прокинутися в наступному столітті?

Складно? Страшно? Боляче? Я не відчув різниці. Коли прокидаєшся від кріосну вперше, у тебе немає вибору. Немає почуттів.

Хтось каже, що це немов друге народження. От що, мовляв, страшно. Дурня. Якщо ви хоч раз чули, як кричить новонароджений, то знаєте, що йому не солодко. Хіба можна порівняти з цим просте виринання з забуття?

Страшно не прокинутися в наступному сторіччі. Страшно прокидатися в ньому кожного наступного дня».

                                                         З особистого журналу Соломона Корі, вченого біолога.

Тиша. От що панувало тут всі ці роки. Абсолютний порядок та непорушність. На ледь вловиму для всесвіту мить велике скупчення металу, полімерів та герметичних камер поріднилося з космосом, розмовляючи його мовою. Зореліт летів через простір, час від часу підправляючи курс. Системи злагоджено працювали, спілкуючись між собою імпульсами, спалахами активності. Космічний корабель повертався туди, де з’явився на світ, аби струсити пил незвіданих планет з свого обважнілого тіла.

І от він знову заговорив так, як його навчили ми:

«Проводжу розворот для гальмування двигуном. Приготувати системи життєзабезпечення до пробудження персоналу. Вихід на орбіту цільової планети за десять годин».

Зв’язок з космосом розірвався. Тепер корабель знову став частиною нашого спадку. Не космічним сміттям, не артефактом, а простою частинкою нас з вами. Частинкою того, чим ми були.

***

Пробудження нагадувало відчуття, коли виринаєш з глибокої річки. Спершу відкриваються очі. Ти бачиш світло. Згадуєш це слово, тихо шепочеш: «сві-тло», катаючи його на кінчику язика, немов свіжозбираний мед. Хоча, кому я брешу? Хто з нас бодай раз куштував справжній?

Потім повертається здатність рухати пальцями ніг та рук. Згадуєш своє ім’я, де ти знаходишся. І тепер вже починаєш хвилюватися. Чи все вдало завершилося? Чи справний корабель? Як команда вийде з кріосну? Хочеться знов увімкнути капсулу й забутися. Забути, що бодай щось існувало. Але ж існує.

Тьмяно освітлена шахта коридору з металічними стінками, важкі пневмо-двері, які шиплять, ніби шлюзи літаючих тарілок зі старих кінострічок. Видно, комусь це видалося кумедним. Сказав би я, як то кумедно, але жартівника уже й не знайдеш. Певно, ми давно пережили його онуків.

Команда збирається в їдальні. Вона ж конференц-зал, вона ж командний пункт. Якби технічні потреби не примушували нас бувати на містку, оператори б і кораблем керували звідси. Моя рука лягає на спинку стільця. Затертий жорсткою курткою край ковзає попід пальцями. Дивне відчуття. Здається, ніби ми сиділи тут тільки вчора. Вчора… Напад паніки стискає серце холодними пазурами. Пульс калатає в скронях, шию та лоб вкриває волога. Дихання прискорюється. Важко падаю на стілець і обхоплюю голову руками. «Збери себе до купи!»

Діана, бортовий психолог, з розумінням киває. Я натягую на своє обличчя подобу посмішки й намагаюся взяти контроль над диханням. «Помалу-помалу… Вдих-видих, вдих-видих…

Команда виглядає не краще за мене. Час від часу двері в каюту відкриваються, нас стає більше. Комп’ютер радісно пищить через динаміки, що весь персонал успішно пробуджено.

Дозатор їжі щедро розливав замасковане під каву варево для відновлення. Застукали чашки. Цілком схожий смак, якщо, звісно, ти звик мішати каву з паленою резиною.

  Перший помічник Майк запитав:

– Соломоне, може слід зв’язатися з Землею?

– По протоколу в нас є день на реаг.. реабл… тьху! На відновлення – поживне варево зробило язик неповоротким. «Алергія? Ось так по дурному померти – чудовий матеріал для підручників історії. Єдина смерть серед екіпажу, уже на орбіті Землі. Космонавт так і не повернувся додому. Вже бачу заголовки тупих газет. Хм… Вони ще випускають газети?». Певно я випав з розмови на кілька секунд. Майк завжди тарабанив пальцями по столу, коли хотів пришвидшити якусь подію або нервував – Крім того, Земля уже мала б знати, що ми наближаємося. Зв’яжуться й самі.

– Краще повідомити їх одразу. А раптом тут вже справжні Зоряні війни? – озвався з дальнього краю столу Семен, навігатор та головний літописець.

– Хто б сумнівався, Тарковський, що ти одразу візьмешся фантазувати. Ти виглядаєш гірше за інших. Признавайся, ліг в кріосон на декілька років пізніше, щоб дописати свою книжку?

– Я б залюбки, якби не наш до віслюковості дошкульний капітан.

– До «віслюковості»? Мені подобається – Сонно закліпала очима молода дівчина збоку. Хоча, по земним міркам, вона тепер, певно, найпривабливіша бабуся у сонячній системі.

– Кларо, не слід підтримувати фантазерів.

– На фантазерах тримається світ, старий ти сухар.

– Я не старий сухар.

– Якого ти там року народження?

– У свій профіль зазирни – Я відкинувся на спинку стільця, прикрив очі й злегка пом’яв їх пальцями. – Ех, добре. Якщо ви так боїтеся всіляких Джа Джа Бінгсів, то можете відправити сигнал зараз. Усім іншим відпочивати. У мене все.

  Я стояв та дивився на Землю. Ми були понад світлою стороною, і я мав змогу порівняти її з тою, яку бачив перед відльотом. Що ж. Не все так погано, як мені здавалося. Обриси материків ледве змінилися, серед атлантичного океану з’явилося щось, схоже на скупчення штучних островів. Зеленого стало менше, рудого більше. Дім, милий дім.

Саме там, перед широким ілюмінатором мене знайшли Майк та Клара.

– Соломоне, нам не відповідають.

– Минула купа часу. Може вони змінили шифрування а чи взагалі засоби зв’яку?

– Ти не розумієш, планета мовчить.

– Що значить «мовчить»? Планети не розмовляють.

– Це не смішки, кеп. Повне радіомовчання. З поверхні Землі не йде жодного сигналу.

– Ви точно все перевірили?

– Три рази провели повне сканування – я підійняв брови догори – Датчики непошкоджені, ми подумали про це в першу чергу.