Глава 20

Дівчата збиралися на побачення. Точніше, збиралася Рейчел, а Реґіна її морально підбадьорювала.

Марк запропонував заїхати за нею, але дівчина відмовилася, пославшись на справи і сказавши, що приїде сама. Вона не була готова розкривати адресу свого проживання — до того ж хотіла заїхати в магазин і вибрати вино на подарунок.

— Ти ж розумієш, що він все одно може дізнатися, де ти живеш, за документами? — запитала блондиночка.

— Так.

— І якщо запросиш його на свято — він все одно тут побуває.

— Так. Але тут будуть і інші люди.

— Значить, ти все-таки покличеш колег? — поцікавився Джеймс, з’явившись у дверному проймі.

— Думаю, так. Декого, з ким… спілкуюсь. Можливо, це і справді непоганий спосіб налагодити контакт в колективі.

— Сподіваюся, ти повернешся додому не пізно?

— Брат, вимкни цей режим квочки, — розсерджено подивилася на нього сестра. — Так наша дівчинка особисте життя не побудує!

— Я просто хочу, щоб у неї був найкращий чоловік. Який носитиме її на руках, боготворитиме, любитиме, цінуватиме, піклуватиметься. А не перший-ліпший.

— Марк хороший. Він мені подобається. З ним… тепло, — останні слова, червоніючи, Рейчел майже прошепотіла.

— Але мені все одно хочеться познайомитися особисто, — м’яко сказав Джеймс.

— Взагалі-то ви вже знайомі. Бачилися в клубі, — єхидно зауважила блондиночка.

— Тоді я до нього не придивлявся. А тепер хочу оцінити… просканувати на щирість.

— Так, все, вистачить! Виходь. Тут жіноча територія. Вона й так нервує, а ти ще накручуєш, — тендітна демониця буквально виштовхала свого високого брата за двері. Це виглядало кумедно.

— Так, добре, мені вже час виходити, — Рейчел нервово усміхнулася і поправила ремінець сумочки, що висіла на плечі.

— Одну хвилинку. Сідай, — Реґіна сіла поруч, взяла її холодні долоні в свої. — Все буде добре. Не переживай і не бійся. Будь собою. Ти жінка. В тобі є особливе світло, тепло, яке притягує. Тобі не треба прикидатися, щоб подобатися. Ти завжди жінка — щаслива, сумна, зла чи втомлена. В сукні чи в спортивному костюмі. З макіяжем і без. Це сила, яку не видно, але вона відчувається. Її не можна забрати.

Блондинка говорила спокійно, з м’якою усмішкою:

— Хочеш бути зухвалою — фліртуй, спокушай, язви. Хочеш бути суворою — надівай костюм, зав’яжи волосся і командуй. Хочеш бути ніжною — сукні тобі дуже пасують. Наряд — це лише спосіб підкреслити внутрішній стан. Але завжди і в будь-якому випадку це будеш ти. І Джеймс правий: ти гідна того, хто побачить, як ти проявляєшся — в кожній дрібниці, в кожному погляді, слові і кроку.

— Дякую, — Рейчел зворушено шмигнула носом і обняла подругу.

— А тепер іди. Тебе чекають.

Вже на порозі її гукнув інкуб:

— Гарного вечора. Якщо щось піде не так — дзвони в будь-який момент. А якщо буде загроза, поклич Лакі. Він прийде.

***

Рейчел заїхала в магазин за вином. Вона погано розбиралася в алкоголі, тому довірилася консультанту, вибрала пляшку білого сухого і викликала таксі до дому Марка.

Його будинок знаходився на околиці міста — в зеленій, спокійній місцевості, де стояли акуратні приватні будинки, що втопали в садах. Території не були огороджені, але між ними зберігалася пристойна відстань.

Потрібний будинок виявився невеликим, але двоповерховим — з темного дерева, з кам’яною обробкою, великими вікнами та покатою покрівлею. Навколо — фруктові дерева та кущі троянд. До крильця вела стежка з білого каменю. У вікнах м’яко світили лампи, і зсередини виднілася простора кухня.

Марк, мабуть, помітив її приїзд: коли дівчина підійшла, двері відразу розчинилися.

— Привіт. Радий тебе бачити. Виглядаєш чудово.

— Привіт. Дякую. Ти теж.

Чоловік усміхнувся. Карі очі світилися теплом. Він був одягнений у м’які чорні брюки та толстовку. Затишний, домашній вигляд доповнювали пухнасті коричневі тапочки — такі ж він простягнув і їй.

— Проходь. У мене вже майже все готово. Вирішив не травмувати твою психіку кулінарними експериментами — для першого разу, — усміхнувся він. — Запік картоплю, зробив легкий салат з креветками і мідіями, запік лосося. Ну і трохи закусок. Якщо чесно, я трохи хвилювався. У мене рідко бувають гості, тим більше дівчина. Тому… можемо потім подивитися кіно, пограти в шахи чи дженгу.

Обидва трохи збентежені, і це виглядало зворушливо.

Вони вечеряли на кухні — приглушене світло, тиха музика, аромат свіжої їжі.

Рейчел розповідала про поїздку, нові емоції, плани. Марк ділився історіями з життя, згадував подорожі, смішні випадки. Розмова йшла легко, ніби вони знали один одного давно.

Після вечері вони перемістилися в вітальню — на пухнастий килим біля каміна — і грали в шахи. За вікном стемніло, і атмосфера стала майже чарівною: тепле світло, потріскування дров, м’яка близькість.

— Ти завжди тут живеш? — запитала Рей.

— Окрім відряджень — так. Іноді залишаюся у брата в квартирі, якщо пізно повертаюся з роботи. Він більше любить техніку, стиль, сучасні речі. А я — затишок і усамітнення.

— А такі великі відкриті вікна не заважають усамітненню?

— Ні.

— Тобі не буває… страшно?

— Чому?

— Ну… раптом прокинешся вночі, подивишся у вікно, а там хтось стоїть і дивиться на тебе?

— Бр-р-р, Рейчел, от раніше про це не думав, а тепер аж мурашки, — усміхнувся він.

— Я б, мабуть, завжди про це думала.

— Я куплю штори. Щільні. На всі вікна. Раптом ти колись захочеш залишитися на ніч.

Від цих слів вони обидва почервоніли, як діти.

— Мені, мабуть, вже пора, — тихо сказала вона.

— Я занадто поспішив, сказавши це? — винувато запитав Марк.

— Ммм… так. Для цього ще рано. Але мені пора не через це. Уже пізно.

— Добре, вибач. Зараз викличу таксі, — він дістав телефон.

— Марк, я хочу влаштувати вдома свято. Гелловін. Прийдеш до нас? Ванду і Деміана ти вже знаєш.