Глава 10

Демони, зручно розташувавшись у вітальні, азартно грали в карти. Ну, крім Луїзи і Хантера — вони, як завжди, грали в шахи.

— Хтось сьогодні бачив Рейчел? — спитала Фрея, відкидаючись на спинку дивана.

 — Ні. Може, працює, — знизила плечима Ванда, відбиваючи хід Джеймса. 

— Якось тихо сьогодні. Не бачили, не чули... Може, позвемо? — розтягнув слова Коул, ледачо перетасовуючи колоду.

 — Вона й не їла сьогодні, — відгукнулася Лу, не відриваючи погляду від фігур.

 — Я все одно вже скинула карти. Сходжу до неї, — Реґіна підвелася з підлоги, де до цього сиділа, спостерігаючи за грою.

Підійшовши до кімнати, дівчина постукала. Тиша. Повторила — без відповіді. Обережно штовхнула двері. Всередині було темно. Лише слабке світло від ноутбука на столі трохи розганяло морок. Рейчел лежала на ліжку, згорнувшись клубочком. У суккуби закололо в грудях — картина до болі нагадувала ті дні, коли вони вперше зустрілися.

— Рейчел, ти спиш? — м'яко запитала вона, підходячи ближче.

 — Ні, — тихо пролунало з-під ковдри.

 — Підемо до нас? Пограємо в карти, фільм подивимося або в приставку пограємо — Фрея нещодавно принесла.

 — Не хочу.

 — Луїза каже, ти навіть не їла сьогодні. 

— Не хочу, — повторила дівчина, перевернувшись лицем до стіни.

Реґіна постояла ще трохи, потім вийшла. В вітальню вона увійшла насуплена і засмучена.

— Ну? Вона йде? — кинув погляд Коул.

 — Ні. Народ, вона дивна. Знову. Лежить у темряві, дивиться в стінку, говорить коротко, — стурбовано сказала суккуба. 

— Не зрозумів…. А що сталося? — здивувався здоров’яка. Реґіна пожала плечима.

Тиша затягнулася. Демони перестали грати. Кожен задумався — щось же повинно було повернути її в цей стан. Щось сталося.

— Спробуємо щось зробити чи залишимо, нехай сама прийде в себе? — спокійно запитав Деміан.

 — Давайте залишимо, — тихо сказав Хантер. — Може, їй потрібно побути наодинці. Вона довго жила в самотності, а тепер ми всі ввалилися в її життя, тягаємо по справах, знайомимо з ким попало…. Нехай видихне. Я спробую обережно заглянути в її сни. Тепер, коли канали відкриті, може, вийде.

На тому й вирішили. Вечір пройшов якось скуто — з ноткою смутку. Кожен думав про просту смертну дівчину, яка чомусь оселилася в їхньому домі.

***

Кілька днів Рейчел все так же трималася осторонь. Арахна помічала, що вона виходить на кухню вдень, коли інших немає.

Сьогодні раніше всіх повернулися хлопці. Дівчата затрималися — пішли в новий ресторан у колі Ненажерливості. Зробивши крок з порталу, чоловіки завмерли. Прислухалися. Принюхались.

— Не зрозумів… — задумливо протягнув горгулія, поскрібши потилицю. — А хто цуценя притягнув?

 — Кхе-кхе…. Схоже, це не цуценя, — прохрипів Джеймс.

З глибини будинку долинав тонкий звук скигління, перемішаний з приглушеними схлипами.

— Це Рейчел, — озвучив очевидне Хантер.

 — І вона плаче, — додав Коул, нахмурившись. 

— Хлопці. Ми демони. І ми взяли її під захист. Треба з'ясувати, чому вона плаче. Ми ж не злякаємося плачучої дівчини? — суворо запитав Деміан.

Хлопці дружно зробили крок назад. 

— Справді?.. — демон закотив очі. — Добре, сам піду.

 Він пройшов по коридору, зупинився біля дверей і постукав. Тиша. Обережно увійшов.

Дівчина сиділа на підлозі, притулившись до стіни, обхопивши коліна. На голові — капюшон. Вона тремтіла і тихо схлипувала, стискаючи тканину рукавів у кулаках.

— Що сталося? — м'яко запитав він, присівши поруч.

Рейчел підняла на нього заплакане обличчя: очі припухли, ніс почервонів, губи тремтіли. 

— Нічого.

— Поговори зі мною. Ми хочемо тобі допомогти. Я хочу тобі допомогти. 

— Навіщо? Ви демони. Яке вам до мене діло? Чому допомагаєте? — вона схлипнула, яро витираючи сльози.

 — Я не знаю, — чесно відповів він. — Але ми хочемо. Ми вже прийняли тебе. Твій біль — наш біль. Що сталося? 

— У мене… місячні, — видавила вона. — Мені боляче. Дуже. І у мене немає... нічого. Я не була до цього готова. Рік не було — через стрес. Я навіть не пам'ятаю, як це. Не можу вийти в аптеку...

— Спокійно. Зараз все вирішимо, — Деміан дістав телефон. — Джеймс сходить, йому не звикати, у нього сестра. А біль… можемо перетягти частину болю, якщо дозволиш. Через це ти плачеш? 

— Ні… не тільки, — дівчина судомно втягла повітря. — Я згадала маму. Як вона допомагала мені, коли я була підлітком. Коли все сталося вперше. Я так налякалася...

Деміан кивнув. 

— Розкажи. Якщо хочеш.

— Того дня ми з мамою пішли ввечері в кіно. Але у мене розігралася мігрень, і ми повернулися додому раніше. А там батько з іншою жінкою. Мама вийшла з дому, сіла за кермо і злетіла з траси. Я не змогла її зупинити…. Її не стало. — Рейчел зажмурилася, нігті впилися в долоню. — Батько…. Він відразу привів ту жінку. І я жила з ними кілька років — як меблі. Слухала, як вони лаяли маму, називали її божевільною, звинувачували в усьому. Казали, що через неї постраждала людина. А потім… він просто сказав, що мені пора. Що я зайва.

Повисла важка тиша. Дівчина стиснулася, намагаючись не розплакатися знову. З тіні коридору вийшла Фрея. Вона підійшла ближче, опустилася поруч і тихо сказала:

— Я підслухала. І не буду вибачатися.

 Вона провела пальцем по підлозі, ніби виводячи лінії.

 — Все, що ти робила, — нормально. Ти злилася — це нормально. Ти закрилася від світу — теж нормально. Ти побудувала огорожу навколо вмираючої душі, щоб вижити. А зараз боляче, тому що ти оживаєш. Душа згадує, як це — жити. І це не слабкість. Це повернення. І ти більше не одна.

Демони не стали нічого додавати. Просто були поруч.

— Ем… вибачте, — кашлянув з дверей Джеймс, махаючи пакетом з логотипом аптеки. — Все добре. Дякую, — Рейчел глибоко вдихнула і навіть трохи посміхнулася.

— Тобі щось потрібно ще? — запитала Фрея.