Глава 1

Минуло вже кілька днів, як у цей дім заїхав новий мешканець. Дівчина, треба зізнатися, майже не завдавала клопоту. І це навіть дещо збивало з пантелику. Вона майже весь час спала, так і не розібравши свої речі. Валіза лежала розкритою посеред кімнати, викинувши пом’яті речі, але господиня рідко до них торкалася. Вона кілька разів виходила з дому в магазин. Але не готувала. Та що там, навіть не милася. Це найбільше обурювало Реґіну. Вона з огидою морщила ніс, коли дивилася на цю дівчину.

Луїза прийшла сьогодні першою. Вона сиділа в кріслі і в’язала спицями черговий кардиган, тихо наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. Їй було в цілому байдуже на нову «сусідку» — та майже не покидала свою кімнату, проводячи час за телефоном чи ноутбуком. Звісно, їй теж хотілося, щоб дівчина швидше зібрала свої речі та поїхала. Це місце було особливим, це був їх острів спокою. Повітря в кімнаті задрижало, покрившись темним маревом, і в кімнату увійшов Джеймс. Він плюхнувся на підлокітник крісла і смачно впився зубами в червоне яблуко.

— Що там наша мишка, все так само сидить у кімнаті?

— Так, — відповіла Луїза, не відриваючи погляду від роботи.

— Дивна вона. За ці кілька днів жодного разу не відкрила рота. Ні дзвінків, ні гостей. Сама нікуди не ходить. Нічого не готує, харчується тільки доставкою і якоюсь дурнею з супермаркетів.

— А ще вона не миється! Від неї вже смердить! — обурено заявила Реґіна, увійшовши в кімнату.

Луїза тільки знизала плечима, не реагуючи.

Через деякий час всі друзі зібралися, зайнявши свої улюблені місця. Кожен займався своєю справою, не заважаючи іншим. Реґіна сиділа в телефоні, Деміан і Ванда тихо обговорювали останні справи, Хантер сидів поруч з Луїзою і просто порожнім поглядом дивився в стіну. Фрея з Коулом і Джеймсом грали в карти.

— У нас було кілька днів, щоб придивитися. Не час перейти до більш активних дій? — привернула увагу рудоволоса Фрея.

— Так, думаю, пора. За стандартною схемою, — тонко посміхнувся Деміан.

***

Рейчел працювала над черговим проектом. Черговий безглуздий проект, черговий безглуздий день. Вона не могла б сказати, що не хоче все кинути. Їй не хотілося займатися цією роботою, їй взагалі нічим не хотілося займатися. Але все ж вона продовжувала жити, їсти, дихати, працювати і переживати кожен новий день.

Раніше в її голові було так багато думок, вони роїлися, як бджоли в вулику, рвали голову, не даючи відпочити, підвищуючи тривожність. Вона бігла по життю, як у гонці. Навчання, соціальне життя, час для родини, час для хобі, робота, самореалізація, спорт. А потім… потім, після… похорон — вона зупинилася. Вона ніби рухалася на фізичному плані: йшла, куди скажуть, робила, що змушували. Але в ній щось тріснуло. І душа покрилася сіткою тріщин. Необережний рух — і все може розсипатися. І вона застигла, щоб не зробити цього руху.

Друзі спочатку намагалися її підтримати, бути поруч, підбадьорювати. Але, не отримавши відповідної реакції, з часом зникли. На роботі хтось намагався виразити співчуття, хтось переконував, що все пройде. Керівництво довго не чекало, поки вона прийде до тями, і через декілька тижнів її скоротили. А після і батькові набридло, і він вигнав її з дому. Батькові… так, йому не до неї, у нього своє нове життя, в якому вона — лише перешкода і нагадування. Вона б і сама з радістю пішла, він точно не був тою людиною, з ким вона хотіла б зберегти спілкування. Але сил піти не було. Тільки цей поштовх змусив її рухатися. Це було п’ять років тому. Тоді їй пощастило — колишня найкраща подруга дозволила пожити кілька тижнів, ховаючи погляд від незручності. Рейчел довелося зібратися хоч трохи, хоч для виду. Включити режим виживання.

Її знання та досвід робили її хорошим фахівцем у своїй сфері. Але більше не було полум’я, ініціативи, креативності, амбіцій. Вона виконувала одноразові замовлення, виправляла правки, не пропускала терміни. Отримувала оплату і брала нові замовлення. Так і жила по орендованих дешевих квартирах і будинках. Не спілкувалася з сусідами, рідко готувала і прибирала, не заводила нових друзів і не підтримувала зв'язки зі старими, не подорожувала, не розвивалася. Просто жила. Просто прокидалася і засинала. У тиші, темряві і самотності.

Новий вимушений переїзд, новий дім. Старий і дивний, з низькою ціною. Ріелтор сказала, що надовго тут не затримуються. Але їй було все одно. Дивності? Так, напевно, були... Вона на краю свідомості чула шепоти, шурхіт, кроки і мерехтливі тіні. Було страшно? Ні.

Закінчивши з проектом, вона закрила кришку ноутбука і пішла в ліжко. Сон не йшов. Дивно, зазвичай вона відразу занурювалася в густу темряву, в якій свідомість в’язнула до ранку. Може, все ж сходити в душ і після, нарешті, застелити ліжко постільною білизною? Навіщо? Лінь.

Може, поїсти? Коли вона останній раз нормально їла? Теж лінь. А ось і довгоочікувана темрява.

***

— Блін, Коул! Твоїй силі вона піддається найбільше, але нічого не змінилося! Ти збиваєш наші з Луїзою впливи. А ми хочемо її хоч трохи розворушити. Може, нарешті вона змиє з себе цей жахливий запах і відкриє вікна хоч на провітрювання. В пеклі смердить менше! — роздратовано прошипіла Реґіна.

— Думаю, Хантеру варто спробувати, — флегматично жуючи печиво, зауважила Лу.

— Знаєте, я вже бував у її снах. Якби я не знав, що це місце захищене і приховане, подумав би, що якийсь інший демон кошмарів її терзає. У неї немає снів, входячи в її свідомість, я як би одразу по коліна провалююся в трясовину. І всі видіння, які я посилаю, вони не досягають її свідомості, воно обвите, — повільно, розтягуючи слова, сказав веснянкуватий хлопець з блідою шкірою.

— Цікаво. У всіх є слабкі місця, бажання, страхи. Просто треба знайти її, — тасуючи карти, сказав Деміан. — Ще партію?