-

А почалося все, як завжди, — з дороги, пилу та її дзвінкого сміху.

— Ну, не чіпляйся, дурню, — розсміялася Грета й рвучко відчинила двері старого пікапа, припаркованого край узбіччя.

Перед нею розкинулося лавандове поле. Фіолетові хвилі тягнулися ген до обрію, гублячись у мареві розпеченого повітря. Пахло селом — пилом, травою, сухою землею і ще чимось теплим, незнайомим, чужим.

Усе тут було для неї новим.

Грета була дитиною міста. Вона звикла до метушні, друзів, гучних вечірок, нічних вулиць і до Саймона — єдиної людини, яка, здавалося, приймала її такою, якою вона була.

А Грета була непростою.

Її важко було втримати, ще важче — зрозуміти. Колись, іще в підлітковому віці, дядько сказав їй:

— З твоїми запитами жити буде важко.

Наче у воду дивився.

Життя й справді не надто її балувало. Вічні переїзди з міста в місто, з країни в країну, нові квартири, нові обличчя, нові спроби почати все спочатку. А в останньому місті до всього додалося ще й безробіття. До того вона якось трималася — працювала касиркою в кінотеатрі «Аполло», мала свої гроші й бодай подобу звичного життя.

Одним словом, характер у неї був не подарунок.

Але Саймон належав до тих небагатьох, хто бачив за ним щось більше. Він знав, що за її впертістю ховалася вразливість, за різкістю — страх, а за вічним бажанням кудись тікати — дивна потреба мати місце, куди завжди можна повернутися.

Та й сам він був іще той — несправджений ковбой, мрійник, безнадійно закоханий у Дикий Захід, дим вогнищ і романтику вільного життя.

Іноді Грета могла серед ночі мовчки зайти до спальні, зупинитися біля ліжка й кілька хвилин дивитися, як він спить. Не торкатися, не будити — просто стояти. А потім так само тихо піти.

Саймон ніколи про це не знав.

Можливо, саме в такі хвилини вона любила його найбільше.

Усі навколо твердили, що вони знайшли одне одного.

Можливо, так воно й було.

Вони давно з’їхали з шосе й уже подолали миль сорок пилюжною ґрунтовою дорогою. Навколо не було ані заправки, ані магазину, ані бодай якогось натяку на людське житло. У цих краях, здавалося, й Бог давно не бував.

Саймон почав нервувати.

Застрягти посеред цієї долини під палючим сонцем йому зовсім не хотілося. Особливо тепер, коли попереду, серед вигорілої трави й лавандових полів, уже виднівся будинок.

Саме той, заради якого вони сюди приїхали.

Здалеку він здавався покинутим.

— Мій дядько, мабуть, збирався тут жити, — пробурмотіла Грета, задерши підборіддя й примружившись на будинок.

Зблизька він здавався ще дивнішим. Наче новий, але водночас уже встиг постаріти, так і не ставши чиїмось домом.

Сірі бетонні стіни, плоский дах, великі вікна, деінде посічені тріщинами. Усе мало вигляд незавершеного будівництва, кинутого раптово й без пояснень. Ні паркану, ні подвір’я, ні стежки до дверей. Будинок просто стояв посеред цієї глушини, ніби його поставили тут і забули.

— Тобі дістався недобуд, — нарешті сказав Саймон. — І що ми тепер із ним робитимемо?

Він почухав підборіддя й ще раз окинув будинок прискіпливим поглядом. Видно було, що в голові вже підраховує: дах, вікна, вода, електрика, ремонт... і скільки грошей усе це може зжерти.

Грета ж дивилася на все зовсім інакше.

Щойно вона побачила будинок, усередині щось дивно ворухнулося. Ніби далеке, давно забуте відчуття раптом нагадало про себе.

Ти мене не розумієш.

Фраза промайнула в голові так виразно, що Грета мимоволі здригнулася.

Вона не знала, звідки взялися ці слова.

— Хто взагалі був твій дядько? — запитав Саймон.

Грета не одразу відповіла.

— Я знаю тільки, що його звали Грег. Здається, він був судновласником... — Вона зітхнула й поглянула на Саймона. Запитання чомусь збентежило її більше, ніж мало б. — Якщо чесно, я майже нічого про нього не знаю. Не розумію, чому він залишив будинок саме мені. Я навіть не знаю до пуття, що з ним сталося.

Вона знову перевела погляд на сірі стіни.

— Просто одного дня з’ясувалося, що дядько Грег заповів мені це місце. Звучить як маячня, правда? Якийсь дядько, якого я ледве знала, будинок бозна-де... — На її губах з’явилася ледь помітна усмішка. — Але все одно приємно. Не щодня тобі залишають у спадок цілий дім.

Грета прокашлялася й знову підвела очі до вікон.

На мить їй здалося, що в одному з них щось ворухнулося.

Та коли вона придивилася, за потрісканим склом було порожньо.

— І що нам тепер робити з цим заповітом? — Саймон знизав плечима й поглянув на будинок. — Давай хоча б зазирнемо всередину.

Грета вже хотіла рушити за ним, але раптом зупинилася.

— Саймоне!

Він озирнувся.

— А знаєш, у мене ж немає ключа.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, а тоді Грета розсміялася.

— У мене взагалі нічого немає. Тільки заповіт дядька Грега, який валяється десь у бардачку твоєї машини.

— Тобто ми сорок миль тряслися цією дорогою дарма? — обурився Саймон.

Було незрозуміло, чи він запитував, чи просто констатував сумний факт.

— Схоже на те.

Саймон щось пробурмотів собі під ніс і все ж піднявся на ґанок.

— Давай хоча б подивимося.

— На що? На двері?

Не відповідаючи, він узявся за ручку й смикнув.

Двері легко подалися.

Саймон завмер.

Усмішка на обличчі Грети повільно згасла.

— Що за чорт?.. — прошепотіла вона.

Будинок був незачинений.

Це здавалося дивним хоча б тому, що навколо не було жодної живої душі. Відтоді як вони звернули з шосе, їм не трапилося ні автобуса, ні мотоцикла, ні навіть велосипедиста. Дорога була ґрунтова, стара, місцями майже заросла травою. Здавалося б, бодай трактор мав колись прогуркотіти повз.

Та навколо стояла тиша.

Грета знову перевела погляд на будинок.

Дивно, але він сподобався їй із першого погляду. Сірі дошки, плаский дах, потемнілі вікна — усе це мало вигляд занедбаний, майже жалюгідний, і водночас у ньому було щось таке, від чого вона не могла просто розвернутися й поїхати.