-

А почалося все, як завжди — з дороги, пилу та її дзвінкого сміху.

— Ну, не чіпляйся, дурню, — розсміялася Грета й рвучко відчинила двері старого пікапа, припаркованого край узбіччя.

Перед нею розкинулося лавандове поле. У повітрі пахло селом — пил, трава, щось тепле й чуже. Усе навколо здавалося їй незвично новим. Вона була дитиною міста: метушня, друзі, гучні вечірки, її коханий Саймон — єдина людина, яка приймала її такою, якою вона є. А Ґрета була непростою. Її важко було втримати, ще важче — зрозуміти. У підлітковому віці дядько сказав їй: «З твоїми запитами жити буде важко». Наче у воду дивився. Життя в неї й справді було непросте. Вічні переїзди з міста в місто, з країни в країну. Зміна середовища, відсутність роботи — особливо в цьому, останньому місті. До цього вона ще якось трималася: працювала касиркою в кінотеатрі «Аполло».

Одним словом, характер у неї був не подарунок. Але Саймон — один із небагатьох, хто бачив більше. Він відчував її сутність: крихку, суперечливу, вперту, але живу душу. І сам він був іще той — несправджений ковбой, мрійник, закоханий в ідею Дикого Заходу, у дим вогнищ і ритм вільного життя. Вона могла мовчки зайти до спальні, подивитися, як він спить, постояти біля узголів’я — і піти. І всі навколо твердили: вони знайшли одне одного.

Вони давно з’їхали з шосе й уже проїхали миль сорок пилюжною ґрунтовою дорогою. У цих краях, здавалося, й Бог давно не бував. Саймон почав нервувати — аби не застрягти в цій долині під палючим сонцем, біля дивного будинку, що маячив попереду.

— Мій дядько, мабуть, хотів тут жити, — пробурмотіла Грета, задерши підборіддя й втупившись у будинок. Він був на вигляд новий, але ніби вже віджив своє.

Дім і справді був дивним: сірі бетонні стіни, плоский дах, тріснуті вікна — наче покинутий недобуд без початку й кінця.

— Тобі дістався незавершений будинок, — сказав Саймон. — І що ми тепер із цим робитимемо?

Він напружився й почухав підборіддя — видно було, прикидав, чи є бодай якийсь сенс у цій спадщині. «Дім як дім, але покинутий. І чого це раптом Ґрета так пожвавішала?» — думав він.

«Ти мене не розумієш». — Відлунням прозвучало у вухах Грети, коли вона вперше побачила будинок.

— Хто був твій дядько? — запитав Саймон.

Грета замислилася.

— Я лише знаю, що його звали Грег. Він, здається, був судновласником... — Вона важко зітхнула й кинула погляд на Саймона. Його запитання її збентежило. — Чесно, я майже нічого про нього не знаю. Не розумію, чому я тут, навіщо все це. Мені навіть невідомо, що з ним сталося. Він заповів мені цей будинок. Це звучить як маячня… але, знаєш, усе одно приємно.

Вона прокашлялася.

— І що нам робити з цим заповітом? — знизав плечима Саймон і попрямував до дверей. — Давай хоча б зазирнемо всередину.

Він смикнув за ручку — двері піддалися. Будинок виявився незачиненим.

— Що за чорт? — прошепотіла Грета й насупилася.

— Саймоне! — гукнула вона його. — А знаєш, у мене ж немає ключа.

Грета розсміялася.

— Лише заповіт дядька Грега лежить десь у бардачку твоєї машини.

— Тобто ми дарма сюди їхали? — обурився Саймон. Було незрозуміло, чи він запитував, чи стверджував.

За весь час, що вони провели тут, повз не проїхав жоден транспорт: ні автобуса, ні мотоцикла, ні навіть велосипедиста. А дорога — ґрунтова. Здавалося б, бодай якийсь трактор прогуркотів би — та й то тиша.

Грета не могла відірвати погляду від будинку. Він сподобався їй із першого погляду. Вона думала про дядька, про його дивні смаки. «Ну хіба можна тут жити? — ніяково думала вона. — І взагалі, як він міг підсунути мені цю розвалюху — ніби в мене й без того мало проблем. Що тепер із нею робити? Не продаси — глушина якась. Боже, ще одна напасть звалилася на мою голову».

— Подивися! — захоплено вигукнув Саймон. — Грета, швидше йди сюди!

Він кликав із верхнього поверху, поки вона все ще оглядалася на першому.

— Не кричи так! — відгукнулася вона. «Усіх сусідів перебудиш», — хотіла додати, але вчасно схаменулася. Сусідів не було. Та й узагалі нічого, окрім старої бензоколонки, що прилягала до будинку.

— Іду, коханий, зачекай, — гукнула вона й нарешті відірвалася від огляду просторої кімнати із сучасним каміном, що відділяв вітальню від кухні.

— Що там? — Грета зайшла до світлої кімнати з бетонними квітковими горщиками біля стіни. У них рясніли лілово-рожеві квіти.

— Ти тільки подивися! — Саймон стояв біля вікна, зачарований. Його очі округлилися від захвату.

Грета глянула на нього й трохи напружилася. Їй здалося, що він ніби впав у транс — побачив щось, чого насправді немає. У цьому будинку від самого початку було щось дивне. Він ніби проникав у свідомість, розхитував внутрішню рівновагу.

Зовні — звичайний. А всередині — наче посудина, наповнена перламутровою рідиною.

Ледь переступивши поріг, Грета відчула, що щось тут не так, як має бути. Щось її притягувало — незрозуміле, притягальне, тривожне.

— Саймоне! — покликала вона. — Куди ти дивишся?

— Підійди, — спокійно сказав він, не відводячи погляду від вікна, й поманив її рукою.

Грета підійшла й стала поруч, напружено вдивляючись у те, що він вважав дивом. Але за вікном вона побачила лише поле й перекошений дах тієї самої бензоколонки, яка тепер теж була її власністю.

— Саймоне, у тебе є запальничка? — запитала вона й піднесла сигарету до губ.

Вона давно кинула курити, але на кухонному столі знайшла нерозпаковану пачку й не втрималася.

— Де ти їх узяла? — Саймон глянув на неї, опустивши очі.

— Знайшла на кухні, на столі. А що? — Грета знизала плечима й усміхнулася, роблячи вигляд, що все гаразд.

Саймон дістав із кишені запальничку й дав Греті прикурити, але при цьому злегка скривився — йому зовсім не подобалося, що вона знову курить.

— Ах, Саймоне, — безтурботно сказала Грета. — Не дурій. Ти й сам куриш із задоволенням.