Книга четверта. Дитина

Вони йдуть так довго, що Пенсі вже ледь пересуває ногами.

Навколо ліс... ліс... ліс... Їй нудно і хочеться назад, туди, де були кольорові кубики та веселі фонтанчики.

На голову сиплеться білий і пухнастий сніг. Болять втомлені ноги. Навіть під курткою вона тремтить від холоду. Але скаржитися не можна, вона вже достатньо доросла, щоб потерпіти.

Єдине, що важливо, це те, як міцно стискає її долоньку чужа велика рука.

«Ще трохи — і ми будемо вдома», — обіцяє їй хтось, хто йде слідом.

Пенсі намагається обернутися, подивитися назад, побачити, хто ж там, але перед очима всього лише снігове марево.

Іноді їй здається, що сни про щось розповідають, нагадують про важливе і давно забуте. А ще вони, буває, підказують, чого очікувати від майбутнього. Шкода тільки, що ці образи такі розпливчасті. Пенсі нікому не розповідає про сни навіть тоді, коли всі її інші таємниці доводиться розкрити сім'ї або зовсім чужим людям. Сни — це те, що не змінюється в ній вже довгі роки: нестерпні кошмари, цікаві історії, головоломки і дивні сцени із якогось іншого життя — вони дорогі, належать їй одній і говорять про щось, що має бути відомим тільки Пенсі. Вона збирає їх і дбайливо зберігає.

Сьогодні їй снився ліс. Що насправді не дивно.

Пенсі відчиняє вікно воза і вдивляється в далечінь: навколо суцільні хащі — густі й зарослі, вони підступають впритул до дороги. Пейзаж не змінюється вже другий день і не зміниться аж до горизонту і за ним. Ліс ставатиме тільки густішим, поки не стане Чорним. Людожерський перевал уже зовсім близько. Про це виє вітер, про це розповідає сніг, що засипає все навколо білим, за ними вторить щось усередині неї. Для Пенсі тут усе колись почалося, але от чи закінчиться — це нікому невідомо. Вона повертається, щоб дізнатися напевно.

Добре, що цей шлях їй доведеться пройти не самотужки. Пенсі скоса поглядає на свого супутника, який закутався в куртку і спить. Він спробував, як міг, зайняти менше місця у возі, але все одно їй доводиться притискатися до його теплого плеча. Пенсі рада, що в них вийшло врятувати цього дивака, але водночас трохи незадоволена собою, бо занадто легко повелася на його провокації.

Саме він пропонує їй цю подорож. Ніби-то це для того, щоб вона остаточно розібралася, що було перед тим, як вона стала Пенсі Гострою, донькою мисливців, власницею гостинного теплого дому, матір'ю, Щасливицею, мисливицею, яка знайшла відерс і жар-каміння та підкорила Крижаний край. І вона погоджується ще раз повернутися на Людожерський перевал. Дурне рішення, про яке вона, можливо, ще не раз пошкодує, але звертати з запланованого шляху — вона не має такого звичаю. Пенсі з силою штовхає сплячого супутника у бік і поправляє його величезну безформну шапку, що якраз сповзла на потилицю. Не вистачало ще того, щоб їхній візник зацікавився, чому це другий пасажир рогатий.

Фалетанотіс припиняє дрімати і сонно витріщається каламутними очами такого ж кольору, як темна кора дерев в Чорному лісі, в снігову напівтемряву за вікнами воза. Він пам'ятає багато про що, але насправді знає не більше того, що Пенсі вже відомо. Він народився тоді, коли вже виник Чорний ліс, а більшість каренів покинули свої домівки. Він ніколи не був у місті в Крижаному краю, не блукав Лабіринтом Аюлан, не шукав відерс у руїнах. Він майже не користується писемністю каренів і обходить своїх родичів стороною. «Мені з ними було незатишно, хоча вони намагалися зробити, як краще, допомогти мені», — збиваючись, пояснює Фалетанотіс. І Пенсі поступово розуміє його слова: адже перед нею справжній руїнник — карен, який, окрім руїн, нічого й не бачив. Він інший для тих, хто вижив багато століть тому.

Натомість Фалетанотіс може без упину говорити про світ довкола — про місця, куди ще не дісталися мисливці, про таємниці Чорного лісу, про ті загадки світу, до яких людям ще тільки належить дотягнутися. Тому Пенсі так цікаво розмовляти з ним: ні в словах, ні в очах Фалетанотіса немає смутку, навіть коли він згадує минуле. А ще він занадто моторний і невсидючий і зачаровує цим інших. 

Тож коли він питає: «А поїдемо посеред зими до Людожерського перевалу», Пенсі неочікувано для себе відповідає: «Я згодна».

Візник світить на всі боки ліхтарем і прикрикує на хорнів, що тягнуть великий утеплений воз. Дорога до Людожерського перевалу в цю пору року не найжвавіша і ще небезпечніша, ніж завжди. У глуху зиму до підніжжя гір спускаються дивності і полюють на самотніх мандрівників, які підійшли занадто близько до Чорного лісу. Хоча тут і без дивностей є, чого боятися: хижі звірі, виснажені холодом і голодом, жадібно дивляться з-під кожного куща, надіються на поживний обід чи вечерю. Візник, який необачно погодився доставити мисливців до початку дороги-підйому на Людожерський перевал, нервово озирається на всі боки і все сильніше жене двох кудлатих хорнів уперед. Незважаючи на зусилля тварин, швидкість дуже невелика: занадто сильно замело дорогу.

— Усе, я далі не поїду, навіть не просіть, — біля межового каменю візник ривком віжок зупиняє хорнів. Тварини, що до цього крокували розмірено без особливих нагадувань, оголошують сонну округу обуреним ревом і трясуть потужними важкими головами. Пенсі погоджується і виглядає назовні, озирається, киває візнику і зістрибує в сніг. Вони під'їхали досить близько до потрібного місця, тай сперечатися з чоловіком, який не готовий ризикувати своїм життям в хащах, не хочеться. 

Слідом за нею назовні опиняється і Фалетанотіс. Карен діловито поправляє теплу куртку — надто вузьку в плечах, з короткими рукавами і добряче пошарпану, вочевидь одяг з чужого плеча. Та тільки йому інша й не потрібна, це всього лише маскування, так само як і товсті рукавички, і безформна шапка. Це все допомагає йому не привертати до себе зайвої уваги.