***

Крижаний край прощався з мисливцями сильним вітром і сніговими буранами. Дія жар-каміння потроху зменшувалася, люди мерзли, сильніше загорталися в куртки і ковдри, грілися настоянками із фляг і не п'яніли, бо не могли зігрітися, під'їдали залишки харчів, а потім продовжували йти. З кожним кроком вони ставали все ближче до цілі — до Крайнього притулку. 

Пенсі у кращій ситуації ніж інші, відерс і жар-каміння допомагають витримати лютий сніг з вітром. Вона лишень один раз намагається роздати тим, хто залишився в живих, каміння, що належало померлим: вони все ще діють і можуть принести користь. Але навіть Тоннор і охоронець Рональди, який приєднався до нього, відмовляються. Це жахливе випробування — дивитися, як мучаться інші, мати можливість допомогти, але просто продовжувати йти. Утім, холод триває недовго, досвід, довга підготовка і якісні теплі речі все ж таки рятують мисливців. І от чорна вежа Крайнього притулку вже миготить між гілками дерев.

Усередині стародавніх руїн горить яскраве полум'я, а навколо все заставлено возами і мішками з припасами. Їх стільки, що вистачило б на двадцять чотири людини і залишилося ще на всяк випадок. Та тільки повертаються з Чорного лісу лише вісім учасників експедиції. Ті, хто їх зустрічають, не питають одразу, що саме сталося, але Пенсі бачить це питання в їхніх поглядах, бачить жах і приголомшення. Але немає  зараз достатньо часу на зайві прояви емоцій. Мисливців, які повернулися з крижаної безодні, слід обігріти, нагодувати, заново екіпірувати і розташувати в утеплених возах. Поранених у дорозі доглянуть лікарі. А долю Крижаного краю і результатів експедиції будуть вирішувати старійшини і тільки тоді, коли всі, хто повернувся, спустяться нижче, туди, де немає нестерпного холоду і людям нічого не загрожує.

Пенсі чує тільки одне запитання:

— Чи варто чекати?

На нього пан Роб тихо відповідає «ні». Більше на цю тему заговорювають. Хоча інколи в шепоті вона вловлює згадку про Лоухі Каравера. Його смерть, мабуть, приголомшує багатьох навіть сильніше, ніж будь-кого іншого.

Вона забирається до вказаного воза, зачиняє за собою двері, замотується у ковдри по самий ніс і нарешті, розслабляється. Їй вдалося вижити, вона повертається до доньки, до покинутого власного дому. Напруга останніх днів потроху спадає, і заколисана мірним погойдуванням воза Пенсі засинає.

Вогонь. За дверима кільце з запеклого червоного полум'я — і шлях закрито.

Сірі клуби диму у вузьких коридорах. Чиїсь руки, вони тягнуть її далі, вперед.

Чорна тінь, яка перегороджує дорогу. Біла тінь, яка падає на палаюче каміння.

Жіночий стогін.

Різкий ривок.

Обпалююча цегла укриття. Ласкаві руки, що закривають їй очі. Шепіт.

«Пенсі, Пенсі… Пенсі!»

Вона підскакує, дригає ногами, крутить головою і, здається, підвиває від страху. Що відбувається, де вона — незрозуміло. Але через хвилинку пам'ять повертається. Ще якийсь час за інерцією вона б'є руками і ногами стіни воза, але нарешті в голові повністю прояснюється, а серце вже не намагається втекти з грудей через горло. Давно їй не снився цей сон, давно він не мучив її, не показувався. Зовні — що очікувано — лунає тихий стукіт.

— Усе гаразд, пані? — запитує її незнайомий голос. Але Пенсі так важко дихає, що здатна зараз тільки стогнати. Тому, щоб не турбувати нікого, вона клацає замком і визирає назовні. Розбуджений нею візник переминається з ноги на ногу, він дуже наляканий. Ще б пак! Вона б теж себе боялася: до цього кошмару зазвичай додаються чорні кола під очима, скуйовджене волосся і бліде обличчя.

— Ну, я піду тоді, раз все гаразд, — бурмоче чоловік і зникає десь за рогом.

Сон, звісно ж, тікає і не повертається. Пенсі трохи приходить до тями, п'є воду і жує холодне сушене яблоко, потім знову відчиняє двері, зістрибує в сніг і оглядається. Внутрішній годинник показує середину ночі. Вози стоять навколо кількох великих вогнищ, і подекуди то тут, то там поряд миготять тіні чергових, виставлених наглядати за сплячими. Вона йде в бік вогнів, потираючи живіт, намагаючись зняти внутрішній біль, і розминаючи ноги. У казанку знаходить трохи супу. Чомусь гаряча юшка одразу викликає з пам'яті образ Лоухі з його дивовижним посудом. Пенсі здригається, швидко доїдає і, витерши миску снігом, вирішує пройтися околицею.

— Не спиться? — з вікна великого воза на неї поглядає сумний пан Дерф.

— Так, погані сни, — киває йому у відповідь Пенсі і вже збирається йти, як старійшина запитує:

— Каравер... Він довго мучився?

Пенсі на секунду заплющує очі: ця ніч одна з найстрашніших і найнеприємніших у її житті: спершу давно забутий кошмар — і чому зараз наснився, хто ж знає, потім пам'ять про Щасливця і про його смерть. І розділити цю пам'ять ні з ким, бо словами то, як все сталося, описати можливо, але емоції так не передати.

— Ні, він помер швидко.

— Дякую, — чує вона у відповідь і піднімає голову, дивиться на старійшину з подивом:

— За що? 

— За те, що сказала правду, і за те, що була з ним до кінця, — відповідає їй пан Дерф. — Найбільше він боявся померти на самоті.

Пенсі не знає, що сказати на це, горло не дає промовити ні слова, навіть звук не виривається назовні, тож вона просто киває пану Дерфу і ледь не бігом ховається за боком його воза.