***

Наступні години виснаджують Пенсі настільки, що вона цілеспрямовано заходить всередину одного з будинків, піднімається вузькими сходами на другий поверх, а там сповзає на підлогу й засинає. Вона втомилася пробиратися коридорами, боятися, ридати, жаліти себе й інших, витирати з мертвих облич кров і допомагати лікувати рани ще живим. Прокидається вона через декілька годин, однаково втомлена і розбита. А справ залишається досить багато: наприклад, потрібно ще перенести всі тіла мисливців в одне місце і спорудити щось, що віддалено нагадує поховання.

Коли Пенсі добирається до мертвих руїнників, тіла яких охороняє пан Роб, вона ледь розуміє, що робить і чого сюди прийшла. 

Про те, що сталося і як сталося з Каравером і його загоном, старійшина розповідає всім сам, Пенсі залишається тільки кивати. Тоннор не вірить жодному її слову, але висловлюватися не поспішає, просто свердлить її ненависним поглядом. Чому так, вона дізнається трохи пізніше.

— Він думає, що ви зі старійшиною спеціально придумали все це, йому на зло. Щоб не дати іншим чесним мисливцям заробити собі гроші і репутацію в Крижаному краю. Бо як воно є: ліцензії тільки союз видає, а жар-камені орендувати можна тільки в Пенсі Гострої Щасливиці. Хіба ж це просто збіг? Чи ви таким чином не даєте доступу іншим? — невесело сміється мисливець на ім'я Лавер. Його підтримують ще двоє.

— А ви в це вірите? — питає Пенсі і сідає на камінь, який тягнула до сих пір.

Несподівано, але ці троє без будь-якого примусу, самі зголошуються допомогти їй із похованням руїнників. Хоча яке це поховання? Сил ні на могилу, ні на кам'яний курган в них немає. Вони просто обведуть тіла колом із яскравих каменів, наберуть їх серед зруйнованих будинків. Друге таке, але набагато більше коло вже створено для тіл мисливців. На жаль, вони не можуть повернути тіла назад, передати їх близьким і родичам померлих, надто довгий шлях назад, надто мало людей залишилися живими.

— Все може бути, як тут вгадаєш? — хитає головою один із друзів Лавера. — Але, скажи, з іншого боку дивно це. Ну от, існують руїнники. Одна справа, коли вони в лісах, там і не видно, що повз тебе пробігло чи хто. Але тут, в місті все зовсім інше, тож інколи здається, що ти не можеш прокинутися від кошмару. Бо це не лісові звірі, на руїнниках красивий незвичний одяг, з собою різні інструменти, та й не тільки… У них певно і місто було гарне. Миски, дивні штучки, красиві намистини — воно-то здобич, може, і цінна, але щось мені ніяково брати те, що чужими руками зроблено і не тобі віддано. Я б не хотів повернутися додому, а там — порожньо. А сусіди мені й кажуть: «Якийсь незнайомець заходив і все виніс».

— Так, неприємно, — хитає головою Лавер.

— Ось і я про те саме кажу. Краще я за рексарем пробіжуся Чорним лісом і вполюю його. Там вже точно все зрозуміло: ось тобі звір із кігтями — а ось його синьо-чорна шкура.

— Або звіру дістанеться твоя шкура з м'ясом, — фиркає їхній третій товариш.

— І це також може бути, ніякий мисливець від цього не застрахований, — киває Лавер. — А от красиві миски з ложками я б краще обміняв на щось, ніж за них життям розплачуватися.

Коли коло скорботи закінчено, Пенсі втомлено потягується. Вона спробувала зробити все, що могла. Завтра їм доведеться покинути це місто, а значить — сьогодні добре б виспатися. Якщо думки дозволять, якщо не насниться ще щось підозріле… Мисливці перешіптуються між собою, вибираючи, що б з'їсти на вечерю з того жалюгідного пайка, що залишився, і гадають, чи буде варити пан Роб свій знаменитий суп. Пережитий жах звісно нікуди не зник, але його перебивають більш звичайні справи. Треба якось жити жалі, і Пенсі їх прекрасно розуміє, інакше можна з розуму зійти від важких думок і переживань. А от Лавер затримується, не спішить піти слідом за друзями до вогня кострів. Він незграбно нахиляється вперед, щось виглядаючи в тілах руїнників, які так само лежать поряд — плече до плеча. Коли Пенсі запитує, що трапилося, що саме він шукає, то він ніяково бурмоче:

— А вона ж була красунею, хоч би і рогатою. Дуже гарна, очей не відвести...

Наступного дня мисливці висуваються назад, залишаючи місто руїнників в мовчазній тиші. Лише вісім чоловік повільно повзуть широкою дорогою, оздобленою різнобарвною плиткою, і більше нікого не тягне зазирнути до дивовижних будівель та пошукати в них ще якихось дивностей. На межі тьмяно освітленого міста й темряви Чорного лісу Пенсі зупиняється й чекає, поки в тій темряві зникнуть усі інші.

Книга у внутрішній кишені куртки не дає їй спокою. Всі ці дні вона пам'ятає про неї і роздумує: чи варто її брати, чи ні? Так, карени забули її в бібліотеці і не повернулися за нею, і книга дещо пошкоджена… Але раптом її хтось буде шукати, раптом вона теж комусь потрібна і дорога. Пенсі не хоче бути злодійкою. Тому вона залишає книгу на найвиднішому місці: посеред широкої вулиці під світлом, за таких умов її точно хтось знайде. Можливо, навіть власник. Іноді, як би не хотілося володіти чимось, доводиться розлучатися навіть із найдорогоціннішим. Поклавши книжку, Пенсі розвертається і йде вперед, швидким кроком наздоганяючи решту загону.