***

У мішечку на її шиї тепер зберігається вісім жар-каменів. Їхня крихітна вага здається нестерпним тягарем, але й він також змушує йти вперед. Пенсі керується своїм передчуттям й обирає один із широких коридорів, що веде вбік від основних приміщень. На фрески й огляд кімнат часу немає, та й перед очима досі стоять обличчя померлих. 

Вона зупиняється лише кілька разів. Коли вперше бачить дбайливо вирублений у товщі стіни фонтан: вода ллється звідкись згори, капає, перетікає від чаші до чаші, дзюрчить поміж витонченими кам'яними кучерями і завитками та втікає в напівкруглий басейн. Пізніше подібні куточки починають з'являтися частіше. І вдруге — коли коридор раптово розширюється до розміру невеличкої зали: у центрі неї височить скульптура, подібних їй і не вистачало Пенсі досі.

Це не просто статуя. Пенсі бачить шість різних каренів, вони стоять у колі спиною до спини, обличчям назовні. Всі рогаті, схожі і несхожі один на одного, вони не просто завмерли — у камені втілене саме життя. Один розглядає якийсь прилад, а на його поясі інструменти, другий читає щось і жує паличку для письма. Ще один, посміхаючись дуже примітно, дуже широко, вітає свого глядача артистичним укліном, наступний позіхає із заплющеними очима і злегка прикриває пазуристою долонею рот. Передостанній простягає вперед оберемок різних рослин, а останній притискає до грудей якийсь об'ємний згорток. Пенсі підходить ближче: голова останнього карена, на відміну від решти в скульптурі, повернута не до глядача, а до того, що саме він тримає. Зі згортка видніється крихітна долонька. «Це дитина», — розуміє вона і відступає. Попри дивну зовнішність статуй, вони не позначають нічого такого дивного, що б їй було незрозумілим: книги або освіта, майстерність, відпочинок, спілкування, важка праця на землі та продовження роду.

Чому ж тоді помер Лоухі Каравер?.. Відповіді на це запитання в неї немає. Пенсі відвертається від скульптури і продовжує свій шлях.

Якоїсь миті вона помічає, що світло навколо стає рівнішим, а відчуття запустіння змінюється на розуміння, що десь поряд все ж присутнє життя. А коли відлуння приносить бурмотіння, уривки слів і звуків, Пенсі щосили притискається до стіни. Складно знайти, де сховатися, коли стоїш посеред непогано освітленого вузького коридору. Чуття ж тягне її вперед, бо десь там вихід, тож доводиться навпочіпки і зігнувшись пробиратися до кінця коридору і виглядувати в отвір. 

Спочатку перед її очима опиняються ряди столів округлих і чомусь нахилених у один бік із кількома стільцями поруч із кожним. Колись поставлені рівно, тепер вони зсунуті, а деякі стільці й зовсім валяються на підлозі. Потім вона піднімає очі трохи вище і помічає, що весь подальший простір цього великого залу заповнений стелажами. А чужі звуки, що так схвилювали її, поки що лунають звідкись здалеку.

Пенсі пригинається і швидко перебігає під укриття першого столу. Усе ще нікого не видно, і, можливо, варто було перечекати, раптом з'явиться хтось із руїнників, але годинник усередині квапить її йти далі. Крок за кроком вона просувається в той бік, де має знаходитися вихід.

Це трапляється тоді, коли Пенсі долає більш-менш половину залу. На додачу до блукаючого відлуння розмови у приміщенні раптово додається тихий шурхіт крокуючих ніг, а потім і більш мілкий, частіший звук пересування. Їх двоє, розуміє Пенсі, тому і кроки різні. Вона щільніше ховається у тінь між столом і полицями. Один карен помірно крокує, другий біжить, наздоганяючи першого.

— Естверга, — вимовляє один з тих, хто йде, і щось важко й глухо шльопається на поверхню столу зовсім поруч з укриттям Пенсі.

— Даран ествергас але ка, — вклинюється інший голос, здається, із запитанням. Пенсі завмирає, прикривши очі: цей руїнник зупинився зовсім поруч із нею. Скосивши очі в бік мовця, вона бачить схожі на людські ноги з червоним відтінком шкіри в блискучих коротких штанях. На стільницю над її головою також щось перекладають, але невдало — і на підлогу падає те, що Пенсі впізнає як звичайну книгу. Руїнник на секунду нахиляється і швидко підбирає те, що впало. Потім над головою вимовляють із важким видихом «айх руна», і кроки — дрібні й важкі і повільні — знову поступово віддаляються.

Пенсі чекає зовсім недовго, інтерес перебиває побоювання. Вона обережно піднімає голову і дивиться в спину парі, що приходила. О, це виявляється справді дивовижне видовище! Важкі кроки належать руїнниці з могутньою поставою і високим зростом, з широкими стегнами, і в неї справді чотири руки. Пенсі навіть на секунду тре очі, але їй зовсім не привиділося. Руїнниця без особливих зусиль несе величезні стопки книг, діловито стискаючи їх у руках. Її співрозмовник, червоношкірий і тендітний, тягне свій вантаж під пахвою, заповзято і трохи кумедно помахуючи короткими червоними крилами. І від цієї дивної парочки аж ніяк не відчувається того жаху, який навіював руїнник, що вбив Лоухі.

Коли кроки зникають і звуки вщухають, вона вибирається з-під столу і, перш ніж попрямувати в той бік, де буде вихід, проходить у отвір між рядами довгих стелажів із темного матеріалу. У приглушеному світлі видно, що ще зовсім недавно на полицях стояли книжки. Приміщення до цього моменту довго не прибирали, тому помітна межа, де є пил, а де його немає.

«Ще недавно тут все було заповнено, — замислюється Пенсі, машинально проводячи пальцем по запорошеному краю полиці. — А якщо це «недавно» сталося кілька днів тому?» Щоб підтвердити або спростувати свої думки, вона проходить ще далі углиб рядів, дивиться по стелажах і в прорізах між ними. То тут, то там видніються сліди швидких зборів: зім'яті аркуші блакитного паперу, дерев'яна стружка, якесь сміття, відбитки пальців у пилу, брудні мокрі сліди на підлозі й такі ж темні лінії, залишені чи то полозами, чи то колесами. Ну звісно, не могли ж навіть карени винести стільки книжок вручну.