***

Очікування нарешті закінчується. Пенсі міцніше стискає щелепи: все її тіло, а особливо шкіра, починає нестерпно свербіти. Це майже болісно, настільки, що їй хочеться кричати. Але не можна, ворушитися також не можна, бо інакше її помітять. Хто саме, невідомо, але вона відчуває, що до себе уваги їй краще не привертати. Тортури поступово вщухають. Точніше для Пенсі вони закінчуються, але не для того, хто пожертвував собою заради неї. 

Лоухі Каравер кричить, спочатку хрипко, глухо, надривно, потім, коли сльози прориваються назовні й течуть по зморшкуватих щоках, схлипуючи, він стогне й хрипить, хапаючись за груди, роздираючи нігтями шкіру. Страшно. Гірко. Пенсі ціпеніє від жаху.

За криками Лоухі вона не чує тихих кроків. А потім раптом миттєво розуміє, що внизу біля Каравера вже є хтось. Це створіння здається величезним і жахливим, безшумним, невідворотним і смертельно небезпечним. І воно прийшло сюди за ними — за людьми. Пенсі боїться побачити той жах і не бажає його бачити, але маленькі живі вогники в'ються навколо неї, і кілька іскорок сідають на листя, відтягують його донизу, показуючи їй те, що діється внизу.

Це руїнник. Карен. Він напрочуд невисокий, як для того жахіття, того відчуття смертельної небезпеки, що його оточує. Місця він займає менше, ніж розпростертий на підлозі худий, висохлий від віку і переживань Каравер. У нього довгі й загострені дейд, прикрашені ланцюжками і красивим камінням. Його одяг — всього лише довга спідниця з дивного матеріалу. Вона шелестить по камінню і тягнеться слідом за кроками ніг у тонких золотистих сандалях. Пенсі щосили намагається зосередитися на цих сандалях, на короткому, трохи стирчащому в сторони темному волоссі, на дивних візерунках на блідій, зовсім нелюдській шкірі грудей, на прикритих очах із густими чорними віями. Вона робить все, аби тільки не чути його.

— С-с-с... скільки вас з'явилося сюди? — тонкий широкий рот розкривається в шипінні, і поступово виникають слова. Видно, що говорити руїнникові важко і незвично, набагато складніше, ніж це робили Халіс або Ланалейтіс. Пенсі відчуває, як від цих слів уся її шкіра враз вкривається сиротами. Звук шипіння встромляється як цвях у її голову, він нього болять вуха.

— К-кілька загонів. Ми зайшли в місто...

— Так, місто. Наше місто. Ми віддали вам його. Але ви прийшли і с-с-сюди! Прос-сочилися. Пролізли. С-с-скільки? — руїнник грубо штовхає лежачого Каавера ногою в тих самих тонких золотистик сандалях.

Напевно, Пенсі чимось видає себе: занадто гучно дихає чи занадто сильно б'ється її серце. Руїнник різко повертається на місці, розглядує простір навколо себе і втягує повітря, роздуваючи ніздрі. Він щось робить, якимось дивним чином він завдає болю. Те сам нестерпне неприємне свербляче відчуття ще раз заповнює простір навколо, зануривши всіх, крім руїнника, у кошмар. Пенсі беззвучно кричить, цього разу витримати ці тортури навіть складніше. Але щойно Лоухі починає кашляти кров'ю, біль стихає.

— Говори! — нахиляється над старим Щасливцем чудовисько. — Я дізнаюся, якщо ти збрешеш-ш-ш! Верхнє місто і так ваш-ш-ше, ми віддали вам його. Але ви ніколи не зупиняєтесь, так? Завжди берете ще. То с-с-скільки вас-с-с?

— На нижні поверхи впали п'ятеро чоловіків, — хрипить Каравер. — Усі вони, крім мене, вже мертві.

— Так. Ти с-сказав правду, — після недовгих роздумів киває руїнник. — Але ти теж помреш-ш. Тут нікого з вас-с-с не повинно бути.

— Тоді вбий мене швидко, — кашляє Щасливець. Пенсі сильніше закушує губи і затуляє собі рот. Вона відчуває, як на очі навертаються сльози, але відірватися від того, що відбувається внизу, не може.

— Раз ти с-сказав правду, то я виконаю твоє прохання.

Руїнник робить якийсь дивний жест рукою: і Лоухі Каравер Щасливець миттєво заспокоюється. Вмирає. Тіло його розслабляється, хворобливий вираз на обличчі зникає, зморшки трохи розгладжуються, і він так і лишається нерухомо лежати на підлозі, дивлячись кудись у стелю світлими старечими очима.

— О ізанара ва клентор!.. — різко видихає руїнник, а потім повторює, ніби роздумує над цими словами: — Правду с-сказав, так, не збрехав, я впевнений. Айталесте.

Він блискавично нахиляється над тілом і торкається обличчя Каравера, прикриваючи мерцю розплющені очі. Потім на секунду завмирає, щось промовляючи про себе. Пенсі бачить, як ворушаться тонкі губи. Нарешті руїнник киває якимось своїм думкам і з порожнім виразом обличчя швидким кроком виходить із зали. Якийсь час ще чутно, як дзеленчать прикраси на його дейд, але потім і цей звук зникає.

Пенсі довго сидить на дереві, не відчуваючи себе, не думаючи ні про що. Вогники повзають по її руках і ногах, приймаючи, мабуть, її за ще одну гілку дерева. А потім лоскотний дотик лапок до щоки все ж таки виводить її з цього дивного стану. Від несподіванки вона кашляє і одразу ж притискає долоні до рота. Страх знову заволодіває нею, тисне каменем в грудях. Вона не може рушити з місця і чекає, що повернеться руїнник і теж її вб'є... як Каравера...

Предки збережіть! Руїнник убив Лоухі Каравера. Вони всі померли: хто — від дивної хвороби, а Щасливець — від рук руїнника. Пенсі нервово схлипує, а потім робить глибокий вдих. Їй потрібно вибиратися звідси, зараз, терміново. Інакше жертва Лоухі, його вдалий обман, коли він сказав тільки про чоловіків і не згадав про Пенсі, виявиться марним.