***

Пенсі боїться. Страх збирається огидною грудкою поруч із серцем, тисне камінням на груди, краде голос. Раніше вона відчувала тільки легке занепокоєння і бажання йти далі — швидше знайти вихід. Вона точно знає, що десь є стежка назовні, залишилося тільки дістатися. Почуття напрямку часом морочить їй голову, але піддається впертості й бажанню самої Пенсі: вказує або намагається вказати на вихід. А ось страх з'являється в той момент, коли вона повертається назад до місця привалу. Спочатку це всього лише крихточки страху: розгубленість в очах Кевіна, занепокоєння на обличчях Рожена і Дабрея, важке дихання Міча, який лежить на правому боці, застережливо піднята рука Каравера — заборона підходити близько. Крихточки зливаються в одне ціле, і в ній поселяється страх.

Пенсі чула схожі історії про ті часи, коли полювання на дивності тільки починало цікавити людей, та й пізніше подібне траплялося з мисливцями, котрі надто довго залишалися в руїнах. Хвороба, від якої неможливо повністю вилікуватися. Мисливець міг дістатися до поселення, а потім згоріти за лічені дні чи навіть години в лихоманці. Або ж довго хворіти, слабшати й остаточно не оговтатися. Але так було давно.

І ось тепер щось подібне сталося з Мічем. Можливо, вона перебільшує і це не та сама зараза. Можливо, він невдало впав, а ліки лише тимчасово поліпшили його стан. Міч, досвідчений немолодий мисливець, завжди готовий допомогти чи посміятися над невдачею, невже він помре?.. Кілька годин тому, коли вона тільки звернула в бічний хід, з ним було все гаразд. Здається. Але що б це не було, воно дуже швидко вгризлося в його нутро.

Пенсі піднімається навшпиньки і через плече Каравера вдивляється в обличчя хворого. У Міча всі ознаки незвичайно сильної лихоманки: почервоніле обличчя вкриває піт, важке часте дихання хрипить в тиші, очі в нього сльозяться і, здається, бачать те, що не дано всім іншим. Адже як ще пояснити те, що Міч намагається погладити повітря перед собою долонею, примовляючи «мій синок».

Поки Рожен намагається напоїти друга ліками, Каравер відводить її вбік.

— Ти мусиш вибратися звідси, у тебе особливі умови, — вона звісно хмуриться і прикушує губу, але Лоухі хитає головою. — Я знаю про твою домовленість зі старійшинами. Багато хто в експедиції знає. Щасливцям завжди пропонують спеціальні умови, нас не так вже й просто втягнути в чужу сумнівну пригоду.

— І Тоннор теж про це знає?

— Він-то більше за всіх кричав, що проти якихось особливих умов, поки його не поставили перед фактом: або він іде з усіма, враховуючи побажання союзу, або може взагалі нікуди не збиратися, — пирхає Каравер, але його крива усмішка безрадісна.

— А те, що сталося з Мічем? Я можу помилятися, але… Це та сама хвороба з мисливських історій?

— Хотів би я знати точно, — хитає головою Лоухі й тре зморшкувате чоло. — У старих записах толком нічого не пишуть, а я особливо не цікавився ніколи такими деталями, тільки знаю, що у деякі руїни треба дуже обережно заходити. Міч став повільніше йти ще вчора ввечері, але ми всі втомилися, і я не надав цьому значення. Сьогодні це стало помітніше, але визнавати, що з ним щось не так, він відмовився. Уже коли ти пішла, з ним стався напад: став задихатися, втратив свідомість. Зараз у нього горячка і видіння. Травм ми не знайшли. Я теж подумав про ту загадкову хворобу, але в нього на нозі якісь подряпини, може, то воно? Є такі отруйні речовини, що діють не одразу, та й отруйні дивності існують. Будь обережна в будь-якому разі.

— А не даєш ти мені до нього підходити, тому що?..

— Я багато чого бачив і пережив, був у різних ситуаціях, деякими з них я не пишаюся, — звужує очі Каравер, — але я ніколи не порушував прописаного в контракті. Отже, ти маєш вижити. Тож відійди подалі від хворого.

— Добре, — покірно погоджується Пенсі, спокійний старий розслаблений Щасливець на мить перетворюється на дуже владну, дуже небезпечну людину, і вона не наважується сперечатися: — Я знайшла воду неподалік. Варто її використовувати?

— Для нас, думаю, так. А ти візьми мою запасну флягу.

— Думаєш, вода теж отруєна? — дивується вона.

— Ми непрохані гості на чужій території, — Каравер вимовляє те, що всі знають, але ніхто так і не наважився висловити вголос.

Наступний день і подальші за ним стають нескінченним тяжким випробуванням. Страх Пенсі розростається до неймовірних масштабів. Іноді вона дивується, як багато цього почуття здатне вмістити її тіло. Міч згорає швидко, його лихоманить дедалі сильніше й сильніше, і тільки за кілька хвилин до своєї смерті він приходить до тями. Здається, він встигає щось сказати Рожену, але що саме, Пенсі не чує, а підходити ближче до інших мисливців Лоухі їй заборонив.

Міч назавжди залишається в тій кімнаті, а в інших членів загону зовсім немає сил зробити будь-що із його тілом. Жар-камінь померлого опиняється в кишені у Пенсі. Вона до пуття не може зрозуміти, коли і хто його туди поклав. А наступного дня стає зрозуміло, що всіх, крім неї і Лоухі, потихеньку гризе невідома зараза. Вони насилу добираються до того приміщення з деревами — до саду. І тоді Каравер уперше наказує їй іти геть. Не залишатися, не дивитися, рятувати своє життя. 

Але Пенсі все одно залишається, чатує на відстані, так, щоб бачити і чути інших, але не наближатися — між деревами. Час тане на очах, а її страх занадто сильний, щоб іти кудись на самоті. Вона вирішує зачекати на іншого Щасливця. Вона знає, що Лоухі Каравер ніколи не кине своїх людей і не піде з нею в цю мить. Тому залишається чекати. Іноді вона зникає, щоб розвідати коридори і кімнати, що їх оточують, але завжди повертається.