***

Злість зникає, варто Пенсі вибратися з купи каміння, пройти трохи далі за рештою загону й озирнутися, з'ясовуючи, куди ж вони потрапили. Зі зруйнованої кімнати, звідки видніється діра на верхній, але такий недосяжний поверх, є кілька виходів. Пенсі без слів і прохань обережно йде вперед серед інших. Лоухі поведе групу тих, хто залишився в живих. Ну а вона всього лише розвідник: швидкий, непомітний і вкрай обережний.

— Неймовірно, — шепоче Пенсі та крутить головою. Під ногами тут таке саме покриття, яке вона бачила в Лабіринті Аюлан. Але якщо ті печери були схожі на місце усамітнення, то ці коридори й кімнати вочевидь будувалися для життя й роботи. Вона знімає рукавички і торкається візерункового декорування на стінах, на жаль, деякі малюнки обсипалися і стерлися. Час не помилував багато чого.

Світло тут ллється зі стелі та стін. Його випромінюють смужки дивного матеріалу, і не всі вони світяться — навряд чи чверть, але що з іншими сталося? Пенсі притискає долоню до однієї з тих, що горять: тепла і ледь відчутно гуде. Можна запідозрити, що це джерело світла живе, але Пенсі так не здається: це тремтіння скоріше штучне, ніж схоже на дихання і серцебиття живої істоти. Це механізм, розуміє вона, і частина його вийшла з ладу і зупинилася.

У кожній новій кімнаті Пенсі повільно озирається. Світло дає можливість правильно оцінити розміри приміщень. Висота стелі змінюється, а дверні прорізи розраховані на дуже високу людину. Точніше, не людину, а карена. Нарешті крок за кроком через порожні й забуті кімнати вона приводить решту до просторої зали. Висота його чотири її зрости чи навіть більше? Під ногами візерунчаста плитка, на стінах розписи і мозаїка: вона вицвіла, обсипалася, але, як і раніше, зачаровує і привертає увагу.

Пенсі торкається пальцями кахлів. Зображення дуже дивні, але щось із них зрозуміло навіть їй. Ось ці величні золотисті розводи, що починаються на рівні підлоги і впираються в стелю, скоріш за все відерс. Іншої такої золотавої дивності Пенсі не знає, та й навряд чи щось зрівняється з цим чудодійним деревом. Навколо нього легкими дотиами показані фігури тварин і людей, зеленими променями намальовані трави і дерева. Часточки зруйнованої мозаїки хрумтять під ногами. Ах, як би хотілося відновити все до останнього шматочка. А ось ця вузька смуга на стіні колись розповідала про місто: силуети будинків і площі все ще можна розпізнати. На протилежній стіні, здається, височіли гори. А поруч явно зображення води: так багато синього і блакитного залишилося на підлозі. Пенсі піднімає пару мілких кахлів і ховає в кишеню куртки: на пам'ять.

Подекуди під стелею розвішані дивні напівпрозорі фігури. Вони злегка погойдуються від вітру чи іншого впливу. Пенсі трохи примружується, дивиться на одну з фігур з різних боків. Цей рух раптово перетворює фігуру невиразної форми на... рибу! Зацікавлена, Пенсі швидко змінює точку огляду: фігура стає оленем, а потім якимось птахом. Ото дивина, видихає вона. Ах, якби принести щось подібне із собою і повісити під стелею у вітальні. Кейра б зраділа.

Вона намагається ступати обережно, не трощити ногами тендітні залишки місцевої величі, не чіпати й так зотліле і зруйноване. Величезний зал міг вмістити натовп каренів, не менше. У предметах, меблях і різних залишках навколо вгадуються лавки, дивні фонтани або щось схоже, місця для їжі або, можливо, бесіди. Пенсі на кілька секунд прикриває очі й намагається уявити, як сотня Халісів і Ланалейтіс, різних, несхожих один на одного, у своїх дивних накидках й іншому вільному одязі сміються, сперечаються, п'ють невідомі Пенсі напої, їдять таку ж дивну незвичну їжу та відчувають один одного своїми дейд. Можливо, їм навіть не треба спілкуватися словами!

«Цікаво, — Пенсі ще глибше занурюється в думки, — як ці карени бачили один одного зі своїми можливостями? Уж точно не так як ми, звичайні люди»

Але питання в іншому… Чи змогла б вона жити, знаючи, що інші — незнайомці або просто перехожі, ті, кого вона зустріла один раз і одразу ж забула — знають про неї так багато, просто відчуваючи своїми дейд? Чи це все працює якось інакше? Якби вона була кареном, то її ім'я певно розповіло б всім, хто вона і куди прагне. Чужі дейд дали б знання іншим про те, де вона, які емоції відчуває і на що спрямована її увага. Всі про всіх і все знають… Пенсі здригається: надто вже незвичною і навіть неприємною здається ця картина. Якщо, звісно, все дійсно так, як малює її уява.

«Вони такі далекі від нас», — визнає Пенсі.

Скільки б думок, пам'яті та добрих справ не залишили після себе Халіс і Ланалейтіс, вони все одно інші. Не гірші, але й не кращі. Просто між ними — людьми і каренами — є межі і значна відстань.

І от зараз — в цю мить — вона, як ніколи раніше, бачить ці межі чітко і ясно. Позаду лунає шум: слідом за нею до зали входить основна група. Люди кутаються в куртки, у кожного на поясі та за плечима не один десяток пристосувань — від зброї до похідного кухля. Людські майстри працюють важко і довго над тим, що надходить до них у сирому первісному вигляді: дерево, метал, каміння, рослини, тканини, дивності. А Ланалейтіс досі ходить Чорним лісом в одній сукні та з тонкою чорною гілкою в руці, щоб виводити на свіжому снігу візерунки. І їй нічого більше не треба.

«Ми крихкі і ламкі — і всередині, і зовні» — у цьому Пенсі впевнена, її долоня мимоволі торкається вогнепалу. Кодекс, виховання, спільна мета — ніщо з цього не втримає людину, крихкі нутрощі і страх отримати поранення чи вмерти змусять її зрадити, відвернутися, піддатися своїм бажанням. Злість на Тоннора прокидається знову, але одразу ж вщухає, варто Пенсі знову поглянути на золотисте зображення відерса. Вона у відповідь торкається долонею грудей, де висить під шарами одягу маленький шматочок цього дива, яке заспокоює її. Не має сенсу зараз накручувати себе.