***

З темряви забуття її вириває неприємний біль: якийсь камінчик або гілочка болісно впивається їй в спину і не дає лежати тихо, не турбуючись ні про що. На питання, де саме вона зараз знаходиться, Пенсі не знаходить відповіді. Щось сталося, в цьому вона впевнена, але що саме?.. Пам'ять повертається дуже неохоче. Вона впала, так? Тут із темряви вона починає чути то тихіше, то голосніше голоси, вони кличуть її, вимагають від неї повернутися. Цього виявляється достатньо. Пенсі відкриває очі.

— Прокинься... Прокинься, дівчинко. Ну ж бо, приходь до тями.

— Кинь її, старий, вона...

— Жива і здорова. Повір мені, Щасливці не вмирають просто так. Відерс при ній, серце б'ється, дихання нормальне, кровавих плям немає.

Сухий, глухий і ніби надламаний голос Лоухі Каравера встромляється гуркочущим цвяхом їй у голову. Пенсі згинається в спазмі, викашлює сірий пил, а він забив усе: і ніс, і горло, і, здається, легені. Потім вона морщиться, прикладає руки до вух і стогне від болю, що посилився як тільки вона почала ворушитися.

— Де саме болить? — запитує той самий голос, найімовірніше, це пан Дабрей: він по-особливому вимовляє слова, трохи розтягуючи їх. Пенсі слухняно прикладає руки до боку й ноги, а потім обхоплює голову. Остання ледь не розколюється навпіл.

— Дай їй настоянку, — вимагає в когось Лоухі. Той, другий чи третій, вона не не може розпізнати, хто б це міг бути, щось бурчить, цей голос віддається у вухах Пенсі мовби каміння, що зривається з гори. Важкі, грубі й гучні звуки.

— Пий.

У губи впирається метал фляги, і Пенсі без опору робить ковток, аби тільки ніхто більше не вимовляв ані слова. Трав'яна на смак рідина прокочується горлом і раптом починає пекти зсередини так, що сльози на очі навертаються. Чужа рука затискає їй рот.

— Ще два ковтки, і не смій випльовувати.

Пенсі обурено сопе, мовляв, що за жарти. Але слухняно відпиває стільки, скільки сказано. Гуркіт у голові поступово стихає, а біль у тілі притупляється. Стегно більше не горить вогнем. Вона обережно вдихає раз-другий, торкається пальцями скронь і уважно дивиться на мисливця, що тримає її у обіймах. Широкоплечий і мовчазний Кевін хмикає і відсторонюється.

— Дякую, — хрипло каже Пенсі.

— Потім розрахуємося, — киває він і відсувається. Його місце тут же займає Лоухі. Обличчя Щасливця не особливо радісне, у погляді щось таке, що змушує Пенсі пригадати одразу, де вони і що сталося. 

— Я радий, що з тобою все гаразд, — він вчіплюється в її долоню своїми руками й міцно тримає її.

— А з ким... не все гаразд? — вона розуміє, що мисливці завжди ризикують життями: багато хто не повертається з полювання, і будь-якої миті їх може покинути удача. Але краще б небезпека обійшла їх стороною: най би не було смертей і не було печалі.

— Макерс невдало впав, і його поховало під уламками.

Пенсі відводить погляд. Вона не надто знайома з Макерсом, але навіть цих лічених днів вистачило, щоб запам'ятати його, хвалька і дужого чоловіка, з найгустішими вусами, які вона тільки бачила. Жодних похоронних церемоній не буде. Його родичі отримають компенсацію, частку здобичі в експедиції, але це не поверне рідну і близьку людину, не замінить її.

Поки вона приходить до тями, мисливці збираються і нашвидкуруч лікуються засобами з дорогоцінної аптечки, що надали кожному з членів експедиції. Звісно, хтось із них все одно кульгатиме, а дехто продовжуватиме задихатися під час навантажень. Але з такими ліками померти можна тільки або як Макерс раптово, або стікти кров'ю, залишаючись непритомним. Пенсі пощастило, що її знайшли.

Каравер підходить до неї, коли інші вже зібрані й готові йти.

— Було б краще, якби все склалося інакше і ти залишилася нагорі, — він незадоволено зітхає. — Але нічого не поробиш, будемо вибиратися разом. Ходімо.

— Я майже вибралася, але... цей слимаковий виродок! — шипить Пенсі крізь зуби й від душі б'є кулаком по кам'яній підлозі. Біль трохи розвіює лють. — Тоннор міг подати мені руку, міг мене витягнути. Я це бачила! Я б зрозуміла, якби шансів не було. Але вони були. Усього три кроки: лягти на підлогу, простягнути мені руку і гарненько потягнути. Стійка частина підлоги починалася зовсім поруч, мені просто не вистачило простягнутої руки...

— Це серйозне звинувачення, — хитає Каравер головою. — Прибережи-но його, поки ми не вибралися. Зараз у ньому немає жодного сенсу.

Пенсі все прекрасно розуміє. Якщо вони не виберуться звідси якнайшвидше, то їхній кінець не буде легким: спершу закінчаться їжа і вода, потім стануть відмовляти жар-камені. До того ж інші члени експедиції не чекатимуть довше, ніж було домовлено. Навіть заради неї, навіть заради спеціального пункту в контракті. Але не варто займатися самообманом, вона завжди знала, що в Чорних лісах немає нічого більш примарного, ніж чиїсь гарантії.