***

Спуск відбувається спільними силами. Їм доводиться витратити кілька годин на пошук рівного майданчика, з якого зручно буде спускатися. Частина загонів залишається згортати табір, частина йде готувати зручну стежку для інших. Коли платформа для безпечного спуску створена і закріплена, першими за троси беруться сестри Гладкі. Пенсі знає про це сімейство не з чуток: дядько сестричок Гладких давно входить до складу загону її старшого брата. І кращих скелелазів, ніж вони, годі й шукати серед мисливців.

Пенсі здається, що час тягнеться нестерпно довго: доки спустять речі, доки сповзуть униз мисливці, доки всі поправлять екіпірування, а старійшина проведе загальні збори і складе план дослідження міста. Їй же хочеться торкнутися стін будинків руками саме зараз, подивитися на кулі, що світяться, зазирнути до кожної оселі... Власне, до мети лишається не більше ніж чверть години ходьби. Але Пенсі терпить: це не просто чергова її вилазка, є такі місця, куди не варто ходити самій. Минулої ночі це їй вельми ясно продемонстрував Лоухі.

— І це дійсно місто? — не утримується від запитання хтось із мисливців.

— Місто, що це ще може бути? — роздратовано гаркає Тоннор і швидким різким кроком йде широкою вулицею вперед. Пенсі ледь вдається втекти з його шляху. Мисливець явно намагався збити її з ніг.

— Не звертай на нього уваги, — тихо вимовляє Лоухі, хоча він теж хмуриться. — Він просто ніяк не може визнати те, що хтось має будувати споруди за кресленнями, а хтось має хист створювати ті самі нові креслення. Так звісно, це відмінні одна від одної роботи, дуже різні, але можна виконувати їх сумлінно і пишатися тим, і за це отримувати повагу інших.

— Так, але... Мені це не подобається, це напруження, ці погляди, — тихо каже Пенсі. — Він мені не подобається.

— Мені теж, дівчинко, — розводить руками Щасливець. — Але я лідер цього загону, і я простежу, щоб Тоннор не вийшов за межі дозволенного.

— Добре, я розумію, — киває Пенсі і проходить уперед повз мури, всередину міста. Хоча мурами чи захисними укріпленнями їх складно називати: максимум, від чого вони захистять, то це від важкого снігу, який вітер зносить до міста.

— На наші міста воно вже точно не схоже, ото які дива, — чується здивоване, і Пенсі повністю згодна.

Безліч руїн у Чорних лісах, Лабіринт Аюлан, чорна вежа Крайнього притулку — усе виглядає тепер зовсім не так, неповноцінним, куцим, порівняно з містом руїнників. Перше, що впадає в око, — це безліч входів і виходів як із міста, так і з будинків. Іноді до майданчиків на висоті підведені фігурні сходи, іноді їх немає — ніби мешканцям пропонувалося самостійно злетіти з верхнього поверху вниз на візерункову бруківку. А може, це зовсім не її вигадка, і все так і було? Круглі маленькі світильники ростуть скрізь, плетуча рослина розповзлася по стінах, чіпляючись за невидимі нерівності. Також ряди почорнілих кремезних дерев з великими кулями, трохи іншої форми, освітлюють широкі вулиці. Тонкими плетистими гілками рослини обхоплюють верхні поверхи будівель. Тьмяного світла достатньо, щоб не загубитися і все роздивитися.

Будинки на одній вулиці досить відрізняються один від одного, не загубишся. Усі вони побудовані з дивного, на вигляд ніби пористого каменю, занедбані, але привабливі, цікаві, затишні. У жовтому тьмяному світлі дивних куль виблискують іскрами засклені або забрані іншим матеріалом вікна — круглі й напівкруглі. А ще місто виявляється досить різнокольоровим: відтінок стін майже в кожного будинку різний, то тут, то там миготять чорні й колись яскраво-сині смуги, ніжно виблискують рожеві сходи, а дорога під ногами має такий вигляд, наче по ній пройшлися широким пензлем, прикрасивши все навколо легкими слідами-мазками фарби.

Пенсі довго блукає між будівлями й захоплено дивиться довкола, так що починає боліти шия і з'являється різь в очах. Якби рослини були зеленими, а місто не вкрилося кіркою льоду, якби вулицями йшли не мисливці в хутрі й сірих куртках, а карени в блискучих накидках, якби... Але навіть її уяви не вистачає, щоб уявити це мертве місто іншим — живим, гамірливим, несплячим.