***

Третій день загони нишпорять у пошуках слідів міста. Почуття самозбереження не дозволяє мисливцям розійтися й шукати самостійно. Іноді Пенсі здається, що за нею спостерігають, і це не палаючий ненавистю погляд Тоннора чи цікавість інших. Погляд той ніби легкий холодок ковзає по спині. Але щоразу, коли Пенсі обертається, вона навіть не встигає зрозуміти, звідки на неї дивляться. У якийсь момент їй стає зрозуміло, що не вона одна мучиться дивними відчуттями. Через те мисливці й не розходяться поодинці, навіть не заїкаються про це. І Рональда намагається не забігати вперед. Експедиції не можна втрачати мисливців, особливо, коли кінцева мета, можливо, вже досить близько, за кілька годин ходьби. Але карта в руках старійшини розглянута до останньої дрібної закарлючки, а вони досі не опинилися в тому таємничому місті руїнників.

— На сьогодні досить, — хмуриться пан Роб і оголошує привал.

Наступна година пробігає повз Пенсі: у звичному темпі вона вечеряє, влаштовується на ночівлю, прокидається, відсиджує свою вахту, підтримуючи яскраве полум'я, і знову засинає.

Повітря в кімнаті неначе дзвенить і наповнюється блискітками.

Ці рухомі іскри кружляють, то злітають, то пірнають донизу.

За ними залишається слід — тонкі лінії примарного туману.

Ці вогники манять…

Пенсі морщиться і відкриває очі. Знову цей дивний сон... Але насправді її будить не він, а дуже знайоме відчуття сонячного промінчика, що повзе по обличчю. От тільки звідки тут сонце? Пенсі сідає в спальнику й озирається. За внутрішнім годинником ще далеко до світанку.

Навколо нічого не змінилося: інші сплять, як спали, хіба що змінилися чергові біля вогню. Але щось не дає їй спокою. І справді: щойно вона лягає, то на рівні очей бачить якесь далеке світло. Перевірити чи залишити, як є? Покликати когось із собою чи піти самій? Кілька миттєвостей вона ще мучиться сумнівами, але це минає. Відчуття чужого погляду якраз зникло. А поодинці йти сумнівним слідом простіше, тихіше й безпечніше. Не дай Чорний ліс, ще піде за нею хтось на кшталт Тоннора і все зруйнує. Їхні принципи полювання настільки не сходяться, що Пенсі намагається навіть погляд не зупиняти на цьому чоловікові.

Черговий біля багаття запитально киває: «Ну, що там?». У відповідь Пенсі лише махає долонею: мовляв, сиди, я відлучуся ненадовго. Їй також сигналять жестом — просять не ризикувати даремно. Повернувши в бік від кола світла, Пенсі посміхається. Усе ж приємно хоча б на кілька секунд відчути себе в дружній команді, де піклуються один про одного.

Вона довго шукає джерело світла, доводиться навіть лягти на землю. Лише впертість і бажання розгадати загадку не дають їй повернутися до багаття і знову лягти спати. Нарешті, там, де, на її думку, має бути щось підозріле, пальці намацують дивне під кіркою льоду: якийсь круглий плід. Акуратно зняти крижану скоринку не виходить, навіть стягнувши рукавичку, вона дряпає шкірочку плоду і пальцем вляпується в тугу серцевину. Пошкоджена дивність одразу ж опиняється на снігу. Пенсі довго відтирає руку: а раптом плід був отруйний або просто шкідливий для шкіри. Але, здається, їй пощастило, небезпека пройшла повз. Шкіра явно почервоніла від холодного снігу, але жодних пухирів, висипу чи болю вона не відчуває. І як же добре, що при ній жар-камені, інакше вона б давно відморозила пальці.

Наступний такий плід Пенсі знаходить трохи вище. Тепер вона акуратніша, навчена минулим досвідом, тож вона просто довго видихає тепле повітря на плід, намагаючись розтопити лід гарячим подихом, щоб упевнитися: так, шкірка на дивному плоді наче дзеркальна. Інстинкти мисливця ведуть Пенсі далі. І що далі вона віддаляється від табору, то помітніше, що плоди не просто віддзеркалюють оточення. Коли в гущавині стає досить темно, їй видно, що вони злегка світяться.

Пенсі кілька разів моргає, щоб переконатися, що картина, яка сформувалася в голові, збігається з тим, що вона бачить. Але це так: дивні кульки ніби вказують дорогу. Поступово на деревах їх стає більше, а примарне світло — дедалі виднішим. Що більший плід, то ширше тьмяно-жовте коло. А потім — через переплетення жорстких колючих гілок — вона бачить справжнє місто. 

Хоча бачить — це занадто сильно сказано, проте дещо вдається вгледіти з тієї неймовірної краси, так й велич будівель відкрита для погляду завдяки тому ж розмитому світінню. Напевно, там цілі скупчення тих куль або вони просто величезні, якщо здатні освітити цілі будівлі, припускає Пенсі. 

Зрозуміло, чому так довго вони не могли знайти дорогу сюди. Місто розташоване у величезній круглій виїмці в землі. А вона якраз вийшла на край цієї ями. Будівлі спочатку ховаються за густими чорними деревами і земляною стіною, через що не видно ні плодів, що світяться, ні прекрасних будівель. Пенсі навіть здається, що місто внизу — це лише частина поселення, а решта цілком може бути розташована під землею. На подібні думки наштовхують слова Лоухі про підвали і нижні поверхи. Вона ніколи не замислювалася про це, але раптом так воно і є? Так можливо, що не всі таємниці вже відомих руїн розкрито?

Пенсі нахиляється вперед, обмацує землю під ногами й оглядається навколо. Десь має знайтися стежка або інша можливість спуститися вниз. 

І складно сказати, що відбувається наступної миті: чи то вона послизається, хоча начебто твердо стояла на ногах, чи то якесь незвичне ворушіння землі або тремтіння в товщі зносить її вниз. Усе відбувається так стрімко, що вона навіть не встигає скрикнути. Як же добре, що дерева розрослися так сильно, і їхні гілки й коріння стирчать звідусіль. Повиснувши, Пенсі повільно приходить до тями. Її пальці міцно вхопилися за якусь частину дерева, але підтягнутися сил не вистачить, а відштовхнутися ногами нема від чого — внизу тільки порожнеча.