***

Мисливці продовжують рух. Пенсі намагається не підходити ближче до Тоннора, та тільки мало що можна зробити — він у тому ж загоні, що й вона. Сумніви знову вгризаються в її втомлену свідомість: чи вартий результат таких мук? Але запитати нема в кого, а Лоухі Каравер надто зосереджено п'є щось із фляги і так само розглядає чорні дерева. Їй чомусь здається, що Щасливець на щось чекає, але читати по обличчях — не найкраще її вміння. За думками Пенсі не помічає, як розвідники знаходять простору галявину, а старійшина оголошує привал. І справді, варто черговим розвести багаття, як Лоухі Каравер махає їй рукою: приєднуйся до мене.

Пенсі роздумує недовго, підхоплює рюкзак і перебігає до розведенного полум'я, що приємно гріє. Цікаво, що Лоухі Каравер пам'ятає доньку Тівари Гострої незважаючи на те, що пройшло вже чимало років. Хоча вони з мамою надто добрі знайомі, тож це природно, що він пам'ятає імена її дітей. Але як Каравер упізнав її в обличчя? Пенсі завжди здавалося, що вона сильно змінилася з того пам'ятного дня, з того найстрашнішого дня — з її першого полювання.

Зблизька Каравер ще старіший: він ніби висушений вітрами й пошарпаний негараздами, потемнілий від часу. Посеред Чорного лісу, де навіть у могутніх деревах мало життя і звідусіль стирчать гострі сухі гілки, він здається частиною оточення. І його хутряна шапка схожа на дивовижний морозостійкий мох, а пошарпана куртка занадто збігається за кольором з темно-сірою корою дерева, до якого Лоухі притулився. Можна ненавидіти Каравера, можна махнути на нього рукою, можна свідомо відвертатися від нього. Однак варто Пенсі опинитися за крок від сидячого Щасливця, як чужі погляди перестають їй заважати: він, хоч би що там і як не було, надто знакова і легендарна персона. Його думку враховують. Потім до їхньої компанії приєднується старійшина Роб, і решта членів експедиції одразу повертаються до своїх повсякденних справ.

— Тримай-но, трохи підкріпись, — шарудить у кишенях Лоухі. — Після такої словесної бійки вкрай важливо промочити горло чудовим напоєм!

Пенсі бере з його рук довгу об'ємну флягу з потемнілого срібла і принюхується: запах напою дивний — злегка спиртний і нібито в'язкий. Старий підморгує їй вицвілим сірим оком і тихо сміється:

— За зустріч! Скажи, нічого ж не змінюється: я такий самий старий, а ти —  мала і вередлива.

Пенсі фиркає і робить ковток. Гаряча пряна рідина із солодким і водночас пекучо-гіркуватим смаком обпалює горло. Післясмак раптово виявляється більш свіжим, м'ятним — дивовижне поєднання для настоянки на дягелі з чимось ще. Пенсі смакує, відтаює, прислухається до себе. Десь у шлунку затишно розповзається тепло, а легкий смачний холодок залишається на кінчику язика. Пенсі не надто полюбляє алкоголь, намагається пити тільки те, що вважає смачним, але цей напій безперечно кращий за все, що вона куштувала. Ну хіба що молоко без пінки і з медом залишається в лідерах цього списку. Пенсі задоволено посміхається і повертає випивку.

— Смачна, пекуча — вогнянка, інакше й не назвеш, — дбайливо торкається фляги Лоухі й теж робить ковток. — Таку міг приготувати тільки мій давній друг Ларрі. Але з часом йдуть з життя навіть найкращі з нас. На жаль, ніхто серед його численних нащадків не отримав і краплі таланту Ларрі. Мені залишилася у спадок лише пара фляг цього напою...

— Співчуваю, — каже Пенсі, просто щоб щось сказати. Вона не знає, про кого розповідає Лоухі, але в такі моменти начебто прийнято співчувати втраті.

— О, не варто, дівчинко. Ларрі прожив щасливе життя. А мені, ходячій руїні, більше пари фляг і не треба, вистачить на останок.

Лоухі дивиться, примружившись, на його губах легка усмішка, і не зрозумієш: чи то справді не так багато часу лишилося цій людині, чи то це все говориться заради сміху, і мисливець, який сидить навпроти, збереться із силами й обійде щонайменше весь Крижаний перевал. А дайте йому таку можливість, так шлях його відведе і далі, за небокрай.

— Потріпав тебе Тоннор добряче, — хитає головою Лоухі.

— Дурень, і знайшов же ж час, коли претензії пред'являти, — хмуриться старійшина і потирає долоні одна об одну. — Та й які можуть бути претензії? Контракт на відерс йому ніхто серед старійшин і торговців завіряти не став. Дурниці які. Навіть якби вдале було полювання, що вони б принесли? Бруньки?

— Цей хлопчик шукає визнання, — майже шепоче Лоухі. — І так сильно його хоче, що забуває про все інше. Старий Тоннор завжди був жорсткою і вимогливою людиною, а вже коли його єдиного сина не стало, то й зовсім перестав міри знати...

— Стривайте, шановні, — втручається Пенсі. — Як син міг померти? Хто ж тоді йде з нами в загоні? Та й батьки говорили, що син Тоннора взяв його ім'я.

— Син, та тільки прийомний, — старійшина дістає з-за пазухи мішечок із прянощами і щедро сипле їх у казан із супом. Незважаючи на свій досвід і статус, Роб Хваткий залишається одним із найкращих кухарів серед мисливців і любить кашоварити. Пенсі принюхується до киплячого варива і на секундочку забуває про тему розмови: уж надто смачно пахне.

— Неприємна то історія, недобра, — Лоухі тим часом розставляє біля багаття дивні керамічні чашки. Пенсі жестом просить дозволу доторкнутися і, дочекавшись кивка, піднімає одну. Таких вона ще не бачила: поверхня розмальована витонченими кольоровими смугами й ледь помітними мережками, а сам посуд набагато легший, ніж здається.

— Одна з найкращих моїх знахідок. Років мабуть двадцять тому я знайшов у руїнах невелику кімнатку під землею: підвал або нижній поверх. Вся була заставлена посудом — то дійсно хороша здобич. Бо навіть найгарячіший суп у цій мисці не обпікає, — хвалиться Каравер і відкриває ще один секрет. — А в пана Роба є така особлива штучка, яка перетворює прянощі — листя і коріння — на дрібну крихту майже без зусиль...