***

Пенсі бачить, як округлюються очі Рональди, а сама вона розгублено прочиняє рота, як губи Лоухі повільно розтягуються в усмішці. Вона теж у певному приголомшенні: про жодні змови вона не знає, у таємному товаристві не перебуває, а мисливці зі списку Щасливців для неї всього лише такі самі імена на аркуші, як і для інших. Мисливці ж реагують на слова Тоннора по-різному: хтось сміється, а хтось задумливо киває головою. Це насторожує, але Лоухі Каравер виглядає розслабленим:

— Це ж треба було таке вигадати! — сміється він.

— Чому ж, усе якраз досить ясно. Неможливо просто так, навіть дуже вмілим мисливцям, потрапити в коло старійшин і в цей ваш список легендарних мисливців! Мій батько намагався все життя, я продовжив його старання. Ви підім'яли під себе союз, роздаєте вигідні контракти потрібним людям, а простих мисливців пускаєте під ніж, посилаєте на поживу дивностям!

— Ха, мабуть, тому всі мої друзі й учні залишилися під снігом в Чорних лісах, — Лоухі більше не сміється: усмішка тане, брови насуплені, а погляд змінюється на чіпкий, оцінюючий. Так мисливець міг би дивитися на здобич.

— Ти сам це сказав, ще один доказ, — розводить руками Тоннор. — З тебе труха сиплеться, всі тебе покинули, але сам-то ти живий. Так хоч у Крижаному краю відкрий свої таємниці для молодих, дай нам вижити. А я у відповідь, так і бути, тебе вшаную за зайву окрему таємничку, — він робить паузу. — То в якому Чорному лісі викопати для тебе могилу, Каравере? Ти ж прийшов, щоб тут здохнути, я правий?

— Тонноре, досить! — одночасно зі старійшиною лунають кілька голосів. Обурюється і почервоніла від гніву Рональда, і мисливці з її ж загону, що сміялися з Пенсі, та й інші не стоять осторонь. А хто не обурився вголос, той докірливо хитає головою. Розмова про обраність і несправедливість в одну мить забувається. Бо є теми, яких не можна торкатися навіть у найжорсткіших словесних суперечках. Але Лоухі несподівано сміється:

— Хлопче, існують речі, значно цінніші за відерс і значно страшніші за руїнників. Останніх якщо побачив, то відійди, зверни зі стежки, не чіпай те, що хотів чіпати, і повернешся додому живим. Я не ображаюся на твої слова, моє життя залишається моїм до останньої миті. А мине всього лише тридцять років чи навіть менше, і з тебе, о великий мисливце на дивності, так само сипатиметься труха. І тоді поруч із тобою так само не залишиться нікого… Ти залишишься насамоті з минулим і думками. А потім час — той, звичайний, що бере своє завжди й від кожного — змусить і тебе підбирати Чорний ліс для власної могили. Тоді чужі люди вирішуватимуть: яку пам'ять ти після себе залишив...

— Досить цієї розмови, закопатися в чорну землю ще встигнеш, — перебиває Лоухі старійшина Роб. — Тобі ще загін водити й руїни досліджувати...

— Це я завжди готовий робити і з задоволенням, — фиркає Лоухі. — Ну й наостанок. Щодо контрактів, Тонноре. Усі дивності і знахідки, за які мене внесли до списку Щасливців, це результат або довгої й кропіткої роботи, або збігу обставин. Будь-який інший Щасливець, я впевнений, підтвердить мої слова. Контракт — це рідкість... Останній був, якщо мені не зраджує пам'ять, у Пенсі Гострої, — він повертається в її бік і запитує. — Але там наймач сам вибирав, кому розповісти про відерс, я маю рацію?

— Так, — трохи хрипло відповідає Пенсі. Виявляється, вона мовчала всю суперечку, і горло пересохло.

— Ось такі справи, — миролюбно розводить руками Лоухі. — Жодних контрактів на легендарні рослини і звірів союз не видає. Своїми власними ручками й очима шукати доводиться...

Але Тоннора раптом перестає цікавити Каравер, він швидким кроком, мало не бігом мчить у бік Пенсі.

— Це була ти! — його крик, майже ревіння резонує в колі кам'яних стін. Мисливець завмирає навпроти неї.

Пенсі розгублена, вона не розуміє, з чого це Тоннор так обурений. Вона повільно переводить на нього погляд і оглядає його з ніг до голови, ніби вперше бачить. Бо так воно і є. Чоловік — високий і худий, молодший, ніж їй здалося спочатку. У нього непримітне обличчя, русяве густе коротке волосся і такий самий безбарвний колір очей, невеличка борідка, вертикальна глибока зморшка на лобі, густі вії, великий ніс із горбинкою. Хто він такий? І що йому від неї треба? Комір його куртки оздоблений коротким чорним хутром, а поверхня куртки укріплена металевими бляшками для додаткового захисту. Пенсі здивовано піднімає брову, усім виглядом показуючи, що вона, загалом-то, не має гадки, про що він говорить. Але Тоннор замість пояснень різко хапає Пенсі за плече і смикає на себе. Гострий неприємний біль змушує її скрикнути, а за мить згодом гаркнути на весь голос:

— Якого руїнника?! Ти що собі дозволяєш?

— Саме так, руїнника! — відповідає криком на крик Тоннор. — Я не вірю, що якась дивність може свідомо переслідувати людей! Він не просто так напав. Кажи, ти винесла щось іще, крім відерса? Про що ти домовилася із охоронцем? Віддала чужі життя за своє?! Ну звісно, як же інакше, ти саме так і зробила!

— Відпусти негайно, — вимагає Пенсі. Їй достатньою мірою набрид цей балаган. Її бісить, що в звинуваченнях цієї людини немає логіки, а будь-які її пояснення він не прийме. Та й які можуть бути пояснення, якщо в тому, що сталося, особисто її провини немає? Її там не було. Вона взагалі не причетна до будь-чого пов'язаного з Тоннором. Усе просто: він розлючений і намагається перекласти відповідальність за загибель своїх людей на неї і на руїнників.

Вони свердлять один одного поглядами. І Пенсі раптом відчуває це: всепоглинаюче бажання встромити ніж глибоко під ребра і провернути його в рані. Але чиє це бажання? Це настільки незрозуміле і несподіване для неї почуття, що вона здригається і в паніці намагається відступити. Хватка на її плечі посилюється, але нарешті комусь спадає на думку їх розвести. Пенсі відчуває, з якими труднощами, з яким небажанням розтискаються чужі пальці, що вчепилися в її плече ніби кліщами. Вона повертає голову: у міцних заспокійливих обіймах її тримає Рональда, а охоронці Щасливиці відтягують Тоннора вбік.