***

Перші руїни на їхньому шляху з'являються непомітно. Спочатку дорогу, вимощену красивим різнокольоровим камінням, не видно через кригу. І тільки коли хтось із мисливців спотикається, звертає увагу на те, об що спіткнувся, і розчищає твердий сніг, стає зрозуміло — десь поруч може ховатися скарб. Пенсі одразу ж починає озиратися, і не вона одна така. Та тільки в гущавині серед щільно розташованих дерев не розбереш, де можуть з'явитися темні або, навпаки, білі стіни давно полишених своїми мешканцями будинків.

— Сюди, — першою окликає інших Рональда. Вона щільною тінню з'являється з-за дерев і махає рукою. Загін рівним рядом спускається слідом за нею до перших руїн, що їм зустрілися у Крижаному краю. На жаль, вони знаходять не місто, а всього лише крихітне поселення — дві-три майже знищені вулиці.

— Замаленьке, — голосно шепоче хтось за спиною в Пенсі. Вона не озирається, їй вистачає видовища навколо. Сперечатися тут нема про що, адже сама вона ніколи за руїнами не полювала. А дехто шукає їх цілеспрямовано, щоб винести звідти таємничі речі, які мають попит часом навіть більший, ніж виловлені дивності.

Доки зацікавлені мисливці розбрелися по будівлях, Пенсі обходить темні довгі споруди, озирається, напружено прислухаючись до себе, розмірковуючи, що саме в оточенні не дає їй спокою. Здавалося б, будівлі, розташовані по колу, — це не рідкість. Але навіщо кругла велика споруда без слідів даху в центрі цього поселення?

— Це місце не для життя.

Пенсі насилу вдається не підстрибнути: так безшумно підкрався Каравер. Але його слова дивують.

— Як це?

— Бачив такі, — тонкий палець вказує на будівлі, в яких зараз ходять мисливці. — В одних тільки місця для сидіння і столи, я б назвав їх їдальнями, в інших — просто лавки. У центральному будинку, найімовірніше, був прозорий дах зі скла або чогось схожого, а ще там статуї, дивні борозни і... От я — старий дурень! Забув! Швидше всередину!

Каравер з небувалою для свого віку швидкістю зривається з місця і біжить у бік центральної будівлі. Розгублено знизавши плечима, Пенсі вирішує не відставати і теж рухається за Щасливцем. Вони удвох несподівано привертають чимало уваги: мисливці повертають голови й починають як прив'язані повільно рухатися слідом. Справді, Лоухі Каравера можуть вважати розвалиною чи дідуганом, але аж ніяк не тим, хто вижив з розуму. Здорового глузду і обачності у нього достатньо на цілий загін мисливців.

— Стійте, ідіоти! — дивно, але цей крик подіяв на інших: частина тих, хто копирсався в купах дивних артефактів на підлозі, застигли на своїх місцях. — А тепер повільно поклали все, що взяли, і відійшли вбік.

Усередині стін цієї дивної споруди коїться щось неймовірне. У найпершу мить Пенсі відчуває, як її серце пропускає удар і заполохано зжимається: вона знову бачить Халіса. Потім пелена з очей сходить, і вона розуміє, що помилилася. Сіра у вічних сутінках Крижаного краю статуя в самому центрі кімнати тільки схожа на Халіса: довжиною волосся, рисами обличчя, людиноподібною формою. Але форма дейд у зображеного карена інша, і фасон вільного одягу відрізняється. Навіть дивно, як чітко вона запам'ятала руїнника і як багато спогадів вдалося створити за ті кілька днів у далекому минулому. Пенсі навіть доводиться прикрити очі, щоб образ Халіса зник, а вона змогла звернути увагу на оточення.

Статуя, що височіє на постаменті, невелика, напевно, не вища за оригінал. Уздовж круглих стін у центр дивляться ще півдюжини подібних зображень: деякі збереглися ідеально, але здебільшого вони або пошкоджені, або зовсім розкришилися. Найближча до входу статуя залишилася без рук, голови й частини грудей, але Пенсі готова посперечатися на всі скарби Чорного лісу, що час до цих руйнувань не має жодного стосунку. Чиясь рука, сильна й непохитна, назавжди знищила цей образ.

Ноги Пенсі майже одразу намацують дивні борозни на підлозі, вони наче крихітні сходинки на шляху до центру зали, йти незручно, призначення їх теж загадка. Також подекуди під ногами видніються цікаві шестикутні пластинки. У пальцях вони тонкі гладкі й гнучкі, напрочуд прозорі. Якщо піднести їх до ока, оточення стає темнішим. 

«А чи можна крізь них дивитися на сонце?» — задається мовчазним питанням Пенсі. У Тамарі нікого не дивує спекотна літня погода, але їй, більше звичній до темряви лісів, хочеться часом відпочити від яскравих променів сонця. Пенсі захоплюється і одразу ж бачить вигоду: якщо з подібних пластин зробити навіс, то порятунок від сонячних променів настане моментально! О так, крім як дивовижними, винаходи каренів інакше і не назвеш.

А ще ці пластинки зовсім не холодні, та й на підлозі та статуях криги чи снігу теж не видно.

Утім, присутніх мисливців не цікавлять ні відсутність даху, ні дивна підлога, ні підвищена температура всередині будівлі, ні історія статуй. Біля ніг кам'яного карена, схожого на Халіса, розкладені дари, купи дарів, ніяк інакше Пенсі не може назвати те, що бачить. Це не тільки знайомі людям речі. Тут є й дивні тканини, які не можна ні розірвати, ні пом'яти — ці властивості вона чудово пам'ятає по сорочці Ланалейтіс; незрозумілі прилади, вишукані браслети й ланцюжки, яскраве каміння: блискуче, вабливе чи навпаки темне і просте як жменя жар-каміння, є і шкури й кістки дивностей і звірів, металеві квіти з тонкими пелюстками... Пенсі нахиляється й піднімає з-під ніг фіолетову розписану намистину. Дуже красиво, незвично і так і тягне покласти цю знахідку до кишені.

— Киньте, що взяли! — командує Лоухі, і намистина тут же зісковзує з долоні Пенсі на підлогу, дзвінко підстрибуючи по гладкому каменю.