***

— То що з експедицією, варто мені погоджуватися чи ні? — нагадує про себе Пенсі. Раз ці двоє так багато знають про всіх, то надійніших порадників і бути не може.

— Якщо немає важливих причин, то не варто вплутуватися в цю авантюру, я б не радив, — батько встигає першим із відповіддю. — Річ у тім, що твоя присутність чи відсутність нічого не вирішує. На твоє місце знайдеться хтось іще. Загін впорається і без тебе, а якщо не впорається, то ніякої провини на тобі теж немає. Бо ніхто не знає майбутнього.

— Зачекай, любий. Ти ще контракту не бачив...

— Вигода вигодою, я знаю, що ще ніякому мисливцеві не заважало бути в міру ласим до грошей. Але в тебе, донечко, вже є дім і сім'я, тож рішення варто приймати обережно, з думкою про майбутнє, — розважливо каже батько. Наступної миті в його бік летить мереживна серветка зі столу.

— Каміле, хто б ще казав про дім і сім'ю?! Хто мене взагалі вперше на Людожерський затягнув? «Тіваро, підемо разом, залиш дітей доглядальниці, вони вже дорослі і не пропадуть. О, дивись, які тут дивності! Ах, яка відмінно збережена древня стіна, а он там навіть ціла будівля! Два дні шляху — і покажу тобі, де росли раніше золоті гриби». Та ти сам би не встояв від такої знахідки — ціле місто руїнників! — сплескує руками мама.

— От не треба про минуле розповідати, соромиш мене перед дитиною! — батько ховає збентежену посмішку у відрослій бороді. — Якщо ти не забула, то це нашій маленькій донечці пропонують таку небезпечну роботу! А якщо вона зустріне руїнників? Тіваро, ти й сама знаєш, що немає більш небезпечної, незрозумілої дивності ніж руїнник — може допомогти, а може й убити без причини, просто проходячи повз...

— Ой щось я не вірю в усі ці історії про «без причини». Щось на кшталт «ми просто йшли собі, нікого не чіпали, а руїнник як вискочить і в одну мить уб'є половину загону»...

Пенсі відсуває вбік контракт і відкидається на спинку м'якого крісла. Батьки можуть сперечатися довго, але це не зовсім те, що вона хоче почути. Кейра, теж незадоволена перепалкою бабусі й дідуся, прокидається і тягнеться до гострого ножа, забутого на підлозі. Це миттєво припиняє суперечку: мама повертається до морсу, наливає собі ще, а батько — до вирізання іграшки. Але кожен залишається при своїй думці.

Втім час на роздуми є.

— Кейра — дуже чарівна і мила дитина, така товариська і лагідна, — вже ввечері каже мама. Вона допомагає прибрати зі столу після вечері, поки дідусь веде внучку до ванної кімнати вмиватися і розчісуватися.

— Залишся в цьому домі ще на тиждень і будеш сумувати за тишею та самотністю, — фиркає Пенсі. Але це вона не всерйоз: батьки приїжджають досить часто, і онука росте в них на очах.

— Питання дітей не закінчуються ніколи, а коли в дітей з'являються свої діти, цих самих питань стає тільки більше, — сміється мама, а потім зізнається: — Мені здавалося, Кейра буде схожа на тебе. Звісно, з віком якісь риси ще можуть проявитися... Ти точно не пам'ятаєш її батька? Не знаєш, де він зараз?

— А що мені це дасть? — різкіше, ніж слід, відповідає Пенсі. Дивно, чого б це мамі піднімати цю тему через стільки років.

— О, не насуплюйся так, зрозуміло, що партнер то був випадковий. Той мисливець мене цікавить тільки щоб дізнатися, яке здоров'я чи звички він міг передати твоїй доньці, — змахує руками мама й поплескує Пенсі по спині. — Її розум і допитливість вже точно від тебе! Але зовнішність... Не бачила я ще людей із таким відтінком волосся, як у Кейри. От мені й цікаво: може, її батько був із якогось далекого поселення або в його сім'ї хтось потрапляв під дію Чорного лісу. Або... — мама трохи винувато дивиться на Пенсі, і та раптом розуміє без слів.

— Або ж хтось із моїх справжніх родичів відрізнявся кольором волосся. Ти це хочеш сказати?

— Так, — киває вона. — Я все ж думаю, що в твоїх подорожах є сенс. Може, в одній із них ти зустрінеш своїх справжніх рідних і щось дізнаєшся про себе?

— Мені й так зрозуміло, хто мої справжні рідні і хто я, — Пенсі бере матір за руку і прикладає її теплу долоню до своєї щоки. — І, мамо, я повністю задоволена всіма своїми родичами. Ви — мої рідні.

— Дякую, люба. Ти також наша, це не обговорюється. І не турбуйся щодо батька, якщо ти захочеш взяти участь у цій експедиції, ми підтримаємо тебе. Ти справді у нас Щасливиця: достатньо твого бажання повернутися — і, я впевнена, у тебе це вийде! Лоухі якось сказав, що в Щасливців багато що виходить само по собі...

Невдовзі батьки повертаються до столиці, перед цим вдосталь обійнявшись з онукою перед дорогою. Кейру кожен день до від'їзду водять на прогулянки, купуючи в дрібних крамничках в центрі Тамарі нові іграшки й потрібні дитині її віку речі й одяг. Також рідні ще встигають посмажити смачне м'ясо на відкритій жаровні на подвір'ї, а батько пече свої особливі пиріжки. 

Но от в домі знову стає більш-менш тихо.

Дні стають холоднішими, а ночі довшими. Та розмова з батьками все ніяк не йде з голови. Пенсі тепер розглядає експедицію з різних позицій. Можливо, у Крижаному краю, далеко від людей і звичайних мисливських маршрутів, знайдеться ще відерс або ж щось, що допоможе Пенсі більше дізнатися про каренів та їхню історію. Чи є шанс, що в таку далечінь забреде Ланалейтіс або Халіс? Після роздумів вона вирішує, що є. Хоча кликати своїх дивних знайомих — руїнників — до свого вогнища вона не стане. Не тоді, коли поряд з  нею цілий загон незнайомих мисливців. Навряд чи звичайні люди будуть раді таким небезпечним рогатим співрозмовникам.