***

Перед очима Пенсі все паморочиться. Навіть не від вражень і спеки, є й інші причини хороводу вогнів і відчуття грудки невиразних ниток замість думок. Це і пара, злегка біляста, ароматна, щільна. Вона стелиться камінням, клубочиться в повітрі, формує майже справжні купчасті хмари десь угорі. Пенсі примружується — так і є: пара в'ється навколо виступів на стелі печери. Виною, звісно, і втома. Вона міцно стискає Пенсі у своїх обіймах, тож не залишається нічого іншого, як відкинутися на нагріте каміння, яке обрамляє гаряче джерело, і прикрити очі. Не те щоб ворушитися, навіть дихати не хочеться. Це і запізніле розуміння, що вкотре вона пройшла по лезу ножа, несподівано для себе ризикнула — і, судячи з усього, перемогла. Ось тільки такі пригоди не зовсім до смаку Пенсі. Їй більше до вподоби їхній щасливий кінець — зоряні переливи, що відблисками заповнюють величезний простір, щебечучі струмочки в закутках Лабіринту та кругла зала купальні, де тремтить гаряче повітря, що знову і знову заколисує її.

— Не спи! — чужі кігті шкребуть її за п'яту. Пенсі від несподіванки підскакує, баламутячи навколо спокійну воду молочного кольору.

— Гей, мені лоскотно взагалі-то! — бурхливо протестує вона, перш ніж знову відкинутися на каміння. Руїнниця тільки криво усміхається, показуючи великі ікла.

— Ви, люди, такі смішні, — ліниво потягується Ланалейтіс і, не звертаючи жодної уваги на заперечення, знову охоплює чіпкими пальцями ліву ногу Пенсі, ретельно обмацує п'яту й підйом стопи, торкається кожного пальця. Дуже важливо перевірити: чи не відморозила Пенсі собі щось істотне, хай це навіть і мізинець. Тому доводиться терпіти. Хоча самі дії руїнниці справді нестерпні: у гарячій воді шкіра стала дуже чутливою. Пенсі, що є сил, чіпляється за плоске каміння, на якому лежить, і слабко хихотить. На більше сил немає.

— А ви, карени, не смішні? Не так і багато між нами відмінностей, якщо ти про це.

— Ти про руки, ноги й голову? По-моєму, ви звертаєте надто багато уваги на те, що не варте її, і не концентруєтеся на справді важливому.

— Наприклад? — Пенсі трохи прикушує губу, щоб зосередитися. Легкий дискомфорт, навіть не біль, змушує згадати про те, хто вона і що робить, про власні цілі і власні інтереси. Ланалейтіс тямущо хмикає, схоже, навіть одного дейд їй вистачає, щоб читати звичайних людей як книги.

— Так-так, продовжуй думати у вірному напрямку... Адже ти весь цей час хотіла поговорити про щось, але тепер ламаєш голову, чи можна обговорювати зі мною якісь теми, коли ми лежимо голі в купальні. Так от, можна.

— Якщо ви від людей не відрізняєтеся, то й діти спільні можуть бути? — Пенсі ставить це запитання, ніби продовжуючи веселощі, але всередині неї все завмирає в очікуванні відповіді. Ланалейтіс фиркає, відпускає її ногу і, нарешті, заливисто сміється, потрясаючи головою.

— Тільки трійні і тільки якщо завагітніє чоловік! Предки з тобою, людська жінко, ти як вигадаєш!..

Пенсі хмуриться і чекає роз'яснень, аж надто дивна реакція в руїнниці. Точніше надто легковажна.

— От ти мені відповідай тоді перша: собаки й кішки хіба мають спільне потомство? А може пташенята з яєць однієї кладки вилуплюються всі різні й від різних батьків? Або є людинозвірі? Адже у звірів теж чотири кінцівки й одна голова. Ні, звісно, не водиться такого, навіть всі чудовиська мають свій рід, — сама ж відповідає Ланалейтіс. — Так і ми з тобою: на вигляд схожі, але живемо не так. Так, наша кров червона, у голові схожі думки, ми уявляємо, що таке біль і задоволення, але це лише через те, що навколо нас один і той самий світ. Тому, як дві розумні істоти, ми можемо подарувати трохи пестощів одне одному, але продовжити життя... Ні. Це було б нашим порятунком, можливістю зберегти хоча б уламки нашого світу. Але цього не сталося.

— Ясно, — киває Пенсі. Їй навіть трохи шкода руїнників, але не більше того. Зате тепер точно відомо, хто батько її дитини. Той випадковий мисливець. Утім, шукати його нітрохи не простіше, ніж шукати Халіса. Та й потреби більше немає. Ім'я своєї дочки Пенсі вже знає.

Потім Пенсі залишається на самоті, довго сохне після купання в гарячому джерелі, перебирає одяг, що залишився у відносному порядку, і з кожним моментом стає дедалі сумнішою. Куртка пропала, від шарфа залишилася половина, речі, скинуті на каміння Ланалейтіс, були зіпсовані гострими крижинками і теж не придатні для носіння. Повертатися до доньки їй нема в чому, а майже денного переходу Пенсі, одягнена всього лише у спідній светр і ледь висохлі гамаші, не витримає. 

Почуття паніки починає захльостувати її подібно до морських хвиль: від дрібних брижів до більших і грізніших перекатів. Пенсі закушує губу й стискає кулаки. Рішення має знайтися. Адже можна пошукати вздовж берега залишки речей мисливців Джефа. А ще очистити від крові та інших уламків речі мерців. Там точно має знайтися щось придатне до носіння. Але на все це потрібен час, якого в Пенсі немає.

У Ланалейтіс навпаки чудовий настрій, такий видно здалеку. Вона наспівує щось веселе своїм чудовим голосом, на обличчі її задоволена посмішка, а заходить вона до печери повністю гола і жодної миті не хвилюється щодо цього. Тож роздратована Пенсі не одразу звертає увагу на чималих розмірів мішок у руках руїнниці.

— Ось, тримай, — каже Ланалейтіс. — І пам'ятай, будь-якій твоїй печалі можна зарадити. Іноді достатньо попросити про допомогу. А в деяких випадках хоча б подумати про це, — і великий мішок опиняється в руках Пенсі. — Нової зустрічі не обіцяю, але наша спільна добра пам'ять про цей час, що ми провели разом, стане їй заміною. Прощавай, рятівнице на ім'я Пенсі. Добрих доріг тобі та вдалого полювання!