***

Біля входу до великого намету чергують двоє. Пенсі чекає досить довго, щоб переконатися, що всередину ніхто з вартових не заходить, а кут намету, притиснутий до стіни, вважають недоступним, і тому не заглядають у темний вузький простір. У принципі туди не так і просто зазирнути, якщо ти, звісно, не літаєш як птах. Простукати саму стіну ніхто не здогадався, і Пенсі акуратно виймає кілька великих фрагментів біля самої землі. Діра достатня, щоб вона могла пролізти.

Матеріал намету укріплений від сильного вітру і снігу, це свого роду плюс: він не скрипить, коли ніж вгризається в тканину. Через довгі миті отвір стає достатнім, щоб цікаві очі могли оцінити обстановку. Пенсі поспішає зазирнути всередину і одразу ж прикриває ніс шарфом. Пахне кров'ю. На секунду вона завмирає, вирішуючи, чи потрібно їй справді знати, яка здобич попалася цим мисливцям. Секунда минає, а Пенсі все ще не в силах піти.

Напевно, це якась життєва закономірність, яка повторюється раз за разом: варто один раз зустріти щось справді рідкісне, як воно потім з'являтиметься тобі мало не під кожним кущем. От як зараз на її шляху трапляються руїнники. Серце завмирає, коли Пенсі заглядає всередину намету. Звісно, це не може бути Халіс, навряд чи він один єдиний руїнник на всі ліси. Хоча вона дозволяє собі крихітну надію, яка через мить не виправдовується. Усередині зовсім не Халіс, але навіть якби й був, то вона ніколи не побажала б побачити його в такому стані.

Пенсі міцно стискає в долоні ніж. Чи можна розглядати руїнників — цих стародавніх істот — як дивності, як здобич? Безумовно так. Якби тоді, у темряві рову, все сталося навпаки, і саме вона знайшла несвідомого руїнника, чи вирішила б вона, що він здобич, чи рахувала би, скільки коштують його роги, чи подумала б про те, як доставити його живцем до найближчого торговельного дому й виставити на аукціон? Якби Халіс не говорив людською мовою і не діяв свідомо, то став би він просто дивністю в її очах? І чи захотіла б вона бачити в ньому щось більше, ніж об'єкт полювання і можливість заробити ще грошей? У Пенсі немає відповідей на ці запитання. Навіть думати не хочеться про те, що і як могло скластися. Напевно, тому що інший варіант розвитку своєї історії вона бачить, зазирнувши за полог.

З першого погляду її можна прийняти за дивовижне чудовисько. Принаймні, потужні, вкриті короткою шерстю ноги це підтверджують. Вони — схожі скоріше на пташині лапи, ніж на лапи тварини — закінчуються чотирма могутніми кігтями. Але страхітливі кінцівки несподівано м'яко переходять у вузькі жіночі стегна. Шерсть змінюється легким пухом, який притаманний людському тілу, що ховається під занадто, на думку Пенсі, короткими штанами.

Саме одяг руїнниці привертає увагу найбільше, після того як минає перший шок. Тканина, навіть заляпана кров'ю, блищить, а подекуди ще й переливається всіма кольорами веселки. Для цього вистачає крихітного світильника біля входу в намет. Штанці — інакше їх не назвеш — обтягують сідниці і несподівано перетворюються на таку саму блискучу, широку сорочку, що спадає складками з плечей. Хоча точно розгледіти фасон заважає той факт, що руїнниця ретельно зв'язана, а її руки так і зовсім прикручені до металевої основи намету високо над головою.

Пенсі довго роздумує, входити чи ні в намет. Хіба вона може щось змінити? Добре, якщо самій втекти би вдалося. Але розсудливість відступає, коли чудовисько в наметі з глухим стогоном ворушиться. Тоді закинута голова звисає вперед, мало не торкаючись підборіддям ключиці, а темна кров знову капає на блискучу тканину. І іншого вибору, окрім як увійти всередину, у Пенсі не залишається. Напевно, після пологів вона стала чутливішою до картин насильства або просто не може вважати здобиччю тих, хто має власну, нехай і забуту у віках історію, хто колись був господарем цих земель, хто розмовляє і мислить. Дивитися в обличчя руїнниці з розбитими до крові губами і синцем під оком нестерпно, але ще гірше бачити лише уламки там, де в Халіса були роги.

Пенсі прослизає в намет нечутно, шукає пастки, прислухається до оточення. Але ось до руїнниці залишається один крок, а нічого підозрілого угледіти так і не вдалося. Зблизька картина ще сумніша: видно синці та порізи на смаглявій шкірі, подряпини на дивовижній тканині, а половина пасм довгого волосся жорстоко й нерівно відрізана мисливським ножем. Подекуди крізь залисини видніється зрізана шкіра голови.

Пенсі обхоплює пальцями підборіддя, шкіра руїнниці гладка і ледь тепла, на губах скупчилася застигла кров. Невідомо, як лікувати дивності, але Пенсі починає з малого. Вона просто намагається напоїти побите чудовисько водою з фляги. Навряд чи половина рідини потрапляє до рота, частіше вона просто ллється по шиї, змиваючи кров, насилу долаючи сині горби — шрами, залишені арканами.

У рюкзаку є кілька загоювальних засобів, але, що з них підходить для цієї істоти, не ясно. А запитати її не виходить. В очах руїнниці немає ані натяку на свідомість. Скільки б Пенсі її не смикала, та не відгукується. Думка скористатися різким запахом мазі від розтягнень, щоб повернути в реальність жертву мисливців, приходить раптово. Але рука в пошуках мазі наштовхується на давно забутий мішечок. Тканина м'яко торкається пальців, і Пенсі розуміє: ось воно. Якщо не цей засіб, то що ще допоможе руїнниці?

Листи відерса за минулий рік стали трохи сухішими і сріблястими. Пенсі навіть трохи шкода, що вона так і не наважилася спробувати цей загадковий засіб на собі. Адже щось він робив, той лист, із Халісом. Утім, зараз не час для експериментів. Потрапивши на язик руїнниці, листок ніби розтікається краплями дивовижної рідини на всі боки. Це відбувається так швидко, що Пенсі не встигає здивуватися, а зазирати до рота руїнниці виявляється марно, жодного сліду листка чи його залишків.