***

Сон не приходить. Пенсі перевертається з боку на бік, перекладає руки, розправляє ковдру і продовжує вдивлятися в темряву. Дим від погашеного багаття давно розвіявся, казанок вимитий, навколо місця її ночівлі все обплутане пастками, тож непрошених гостей вона має і почути, і побачити. Але сон усе ніяк не поспішає до неї.

Складно сказати, в який момент до неї приходять думки прогулятися. Пенсі вислизає зі спальника і швидко одягається. Голова порожня, очі насторожено стежать за табором мисливців за сотню кроків від неї, а руки збирають сумку з усім необхідним, зокрема згортком сушеного м'яса, маззю для загоєння ран, зарядами для вогнестрілу і, звісно, дорогоцінними особистими речами, які не можна залишити без нагляду. Сумка важко опускається на бік. Пенсі кріпить її додатковими ременями, щоб не шуміти і нічого не зачепити своїми речами. Навіщо так серйозно готуватися до простої прогулянки, вона точно не знає. Єдине, про що говорить їй чуття: таке сусідство, що дісталося їй, до добра не буває.

Зі свого закутка вона вислизає непомітно: давно минув той час, коли вона могла заплутатися у власних пастках. Снігова кірка м'яко проминається під добре змащеними підошвами чобіт. Пенсі намагається переступати легко, не видаючи зайвого шуму. Місяць так і не вибрався з-за білястих товстих хмар. Сніг мляво злітає з гілок дерев. Ліс сьогодні несподівано мовчазний і порожній. Що такого могло статися, що розполохало всіх нічних чудовиськ?

Пенсі недовго блукає вздовж галявини із залишками руїн, вона раз у раз звужує коло. Що б вона не мала на увазі, думаючи про прогулянку, ноги самі ведуть її до чужого табору. Підібратися до бувалих мисливців непросто, тим паче ті виставили варту, та й спати пішли далеко не всі. Та тільки серед них немає нікого з її зором, слухом і чуттям. Їй не потрібно стояти за спиною, щоб розрізняти слова в такій тиші.

«Послухаємо казочку на ніч», — Пенсі задоволено посміхається в шарф і влаштовується зручніше в перехресті стін. Якщо прикластися вухом до тріщин, то чутність така, ніби сидиш біля вогнища разом з іншими мисливцями.

— Ось, Карене, тримай свій кухоль.

— Ай, зараза! Гаряче!

— Роззява, — сміються кілька чоловічих і жіночих голосів. Потім чути лише присьорбування, булькання, хлюпання, стукіт металу об зуби, дерева об метал та інші буденні звуки. Пенсі майже набридає, але тут бесіда поновлюється і стає цікавішою.

— Даремно та дівчина з Джефом сперечалася, — мовець випускає хмару диму: чути, як виходить густе повітря, залишаючи легені курця. Пенсі морщиться, навіть не через слова, а через легкий запах, що розлітається по окрузі. Хіба можна бути настільки легковажним, навіть у найбезпечнішому з Чорних лісів?

— Джеф її в будь-якому разі не відпустив би, а так хоч виспиться наостанок... — дуже схоже на те, як дають востаннє вдосталь наїстися перед стратою. Пенсі морщиться, підтискає губи й зосереджується. Розмова їй зовсім не подобається.

— Неправильно це — піднімати руку на мисливицю, та тільки як інакше? — глибокий вдих і сумнівний видих.

— Здобич того варта! — гучний шепіт підтримують схвальними звуками.

— Поховаємо за всіма правилами, а у союзі розповімо, як не вийшло врятувати її. Переможців ніхто не запідозрить! — слідує ділова пропозиція від низького жіночого голосу. Дійсно, нічого не скажеш, слушно.

— Або скажемо, що чудовисько її й задерло. Підняло на роги! — тут же виникає інша розважлива пропозиція від приємного баритона.

— Головне, роги ці самі показати всім. Хто їх по кишенях розтягнув?! — на підвищених тонах вимагає голос, який Пенсі все чула раніше. Це той розвідник?

— Ларку, а чого одразу я? Це Бажан як з ланцюга зірвався, — виправдовується. — Почав кричати, що за смерть Ладоги хоче виру. Ледве вмовив його не рубати ногу руїннику, ще кров'ю тварюка стече передчасно, не встигнемо довезти.

— У голові в Бажана діра з кулак. Виродок тупий! — гнівні слова жінки дзвенять у тиші. — Ладогу навіть не руїнники зжерли, а трупні свистуни. А те, що йому в лігві свистунів хтось ще приморочився... то нічого пити цвілевий відвар вечорами!

— Знайшли собі проблему, — заспокоює її баритон. — Бажану недовго залишилося, от він і смикається, шукає диво, яке його гниле нутро вилікує. Пам'ятаєш, Деро, як його корчило, коли якась дівка відерс із Людожерського принесла?

— Він навіть намагався цей відерс купити. Ха, та тільки звідки в Бажана гроші? — легкі смішки. — У нього ніколи їх не було, як і удачі. Усе лише на Ладозі трималося, хороша була жінка. Та мужик їй негідний попався, проміняв усе на цвіль.

— Так, шкода Ладогу. Але що було, те пройшло. Треба Джефа попросити акуратно цю незнайому мисливицю придушити, щоб без крові й зайвих криків. Жінка має право на красиву смерть.

— Смерть не буває красивою, Каміле, Чорний ліс не для цього існує... Хоча тут я з тобою погоджуся, якщо відпустити ніяк не можна, то нехай хоч без болю і сліз.

Пенсі ледве втримується від обуреного фиркання. А чи не очманіли ви, панове колеги-мисливці? Так просто вирішувати, як їй померти? Значить, на краще, що їй не спиться. Адже виходить, йти треба зараз... Їй зовсім не страшно — бували моменти й жахливіші, — але досить прикро, тому вона не може просто піти, їй хочеться змусити поплатитися прийшлих. До того ж її тривожить розповідь про здобич. Справді вони рогатого руїнника зловили?