***

Безпечне місце для ночівлі Пенсі знаходить у руїнах. Півдюжини стін із залишками понівеченого розпису захищають подорожнього від снігу та вітру, а невелика печера допомагає приховати здобич. Там якраз лежать висохлий хмиз, звичайна дешева сокира і ніж. Дивно, але в цьому лісі заведено піклуватися про інших, нехай це лише дрібниці. Кожен, хто використав запас, має його поповнити. Поки ще не стемніло остаточно, вона оглядає дерева навколо стоянки і шукає під снігом обмерзлі гілки, що впали, мабуть, ще осінню. У сухій печері лід розтане, і згодом дерево можна буде використати для розпалювання.

Сонячне світло тане дуже швидко. Останні тьмяні промені вже давно зникли серед чорних верхівок дерев, тепер же не залишається й відблиску сонця, що заходить. Раптово настає темрява, довгих сутінок в Чорних лісах не буває. Пенсі не одразу звикає до неї і якийсь час кліпає очима, намагаючись розгледіти хоч щось. У темряві Маріуський Чорний ліс не відрізняється від інших подібних місць, хіба що той, що на Людожерському перевалі, холодніший, страшніший і виділяється особливим гнітючим відчуттям.

Але ось вогонь здіймається над складеною купкою хмизу і гілок і дає змогу роздивитися оточення у світлі. Поки гріється вода для приготування супа Пенсі озирається. Нічне небо, що подекуди видніється між деревами, затягнуте білястими щільними хмарами. Іскри від багаття злітають дрібними крапками вгору. Темний сніговий ліс на їхньому тлі здається ще похмурішим. А каміння навколо так сильно розкришене і пошкоджене людьми, що складно сказати: давніші будівлі навколо неї чи тих самих часів, що й руїни на Людожерському перевалі.

Пенсі якраз починає вечеряти і береться за ложку, коли на межі чутності лунає якийсь шум. Ложка миттєво опиняється в казанку, а рука тягнеться до зброї. Потрібно погасити світло, але вона зволікає, бо заливати багаття вечерею в Чорному лісі, де мало що їстівне, ще й після активної біганини, це марнотратство. Хоча життя все ж дорожче за грибну юшку.

Лічені секунди сумніву виявляються корисними: підозрілий шум стає виразнішим, і в ньому можна почути рівномірний хрускіт снігу під ногами, важкий подих і скрип сильно завантажених саней. Зустріти мисливців — не найприємніше в Чорному лісі. Пенсі воліє взагалі не стикатися з іншими людьми. Хоча зараз у неї особливого вибору немає. Добре, що біля Маріуських гір дотримуються тих самих правил, що й скрізь: перший, хто зупинився на ночівлю в загально відомому місці, має право як прийняти гостей, так і відмовити їм.

Пенсі трохи розслабляється і береться за ложку, але не поспішає прибирати другу руку з вогнестрілу. Не всі мисливці однаково чесні.

— Опа! — лунає хрипкий вигук і трохи гучніший окрик. — Джефе, тут зайнято!

Пенсі коротко киває чоловікові, який з'явився в її полі зору. Той відповідає на привітання і витріщається кудись у темряву в очікуванні відповіді.

— Гони в шию! — хрипить інший голос. Пенсі ошелешено кліпає очима, розвідник виглядає не менш здивованим, тому перепитує:

— А як же кодекс...

— Вертів я той кодекс, коли ми повертаємося зі здобиччю!

Чуйний слух Пенсі розрізняє бурчання інших мисливців з приводу відповіді лідеру загону, але чого більше — схвалення чи осуду — їй не ясно. Слідом за розвідником з'являється ще десяток людей, за їхніми спинами виростає громада речей. Великий загін. Увага чужинців повністю зосереджується на ній. Особливо важкий погляд дістається від кряжистого чоловіка, який вийшов уперед. Він ніби неохоче розкриває рот і ворушить повними губами:

— Ну, що розсілася?

— А я ще не вирішила, пускати вас до мого багаття чи ні, — у цей момент Пенсі навіть не страшно. Вона демонстративно виймає вогнестріл і трохи примружується, даючи зрозуміти, що її слова цілком серйозні. Чужий загін — це все одно небезпека, незважаючи на кодекси та домовленості. З людьми ніколи не знаєш напевно, як буде.

— У нас здобич і великий загін.

— А мені плювати на вас і вашу здобич. Це моє багаття і мій нічліг. Або розташовуйтеся поруч, або ми влаштуємо перестрілку.

— Просто піти з нашої дороги ти не можеш?

— Тут немає іншого притулку, і ти це знаєш, — хмикає Пенсі й виставляє вперед зброю. У цю мить вона справді вірить, що вистрілить і не промахнеться. — Але як би ти не сподівався, я виживу навіть уночі в Чорному лісі. І так ославлю ваш загін, Джефе, що ти навіть не уявляєш. Спокійного життя тобі не буде. Мої батьки, мої брати й сестра відвідають усі мисливські збори й розкажуть усім, навіть руїнникам, які нині бувають мисливці на дивності в Маріуському лісі!

Вона навіть не здригається, коли лідер групи робить стрімкий крок уперед. Його, втім, тут же зупиняють кілька пар рук.

— Джефе, облиш, ми станемо табором трохи осторонь. Розкриємо намет і укріпимося вздовж північної стіни.

— Ви дозволите погрожувати собі якійсь шмаркачці?! — Пенсі бачить аж до найменших дрібниць, як стискаються щелепи мисливця і пульсує від гніву роздута вена на скроні.

— Не треба, Джефе!

— Правила є правила, лідере!

І вони справді йдуть, кидаючи на неї різні погляди: байдужі, зацікавлені, підозрілі, ненавидячі. Пенсі ще довго не прибирає вогнестріл у кобуру, прислухається до звуків і стежить за тінями. Десь у темряві, лівіше від місця її ночівлі, з'являється червоно-помаранчева пляма багаття, зводяться звичайні мисливські намети і трохи осторонь ще один великий укріплений намет. І тільки тоді, коли вона остаточно переконується, що ті, хто прийшов, зайняті своїми власними турботами, Пенсі відкладає зброю і береться за ложку. Звісно, суп уже охолов.