***

Коли навколо не так холодно і не загрожує обмороженням рій, то руїни виглядають цілком звичайними. Будинки на площі тільки з першого погляду однакові, придивившись, Пенсі помічає, що відрізняються вони і кількістю кімнат, і матеріалом. Напевно, і зовні кожна з будівель була різною. Вона кілька миттєвостей намагається уявити, який вигляд мав той чи інший будинок. Але всі образи в голові все одно зводяться до того, що подобається їй самій. До її власного дому, який раптово стає все реальнішим і досяжним.

Халіс терпляче чекає, поки Пенсі шукає частину поклажі, допомагає скласти рештки речей у так-сяк відремонтований рюкзак, навіть ввічливо, хоч і без помітного бажання пропонує понести речі. Від останнього вона відмовляється, не такий вже і важкий то вантаж, куди важливіше доставити те, що вона сховала за пазухою.

Раптово складно стає розлучитися. Пенсі бачила безліч прощань, та й сама не раз розходилася з людьми і більше їх ніколи не зустрічала. Але зараз сказати «прощавай» важко. Чому так, вона не знає. А Халіс у цьому анітрохи не помічник: надто цікаві розповідає історії, надто добре й тепло поруч із руїнником, надто гладко все йде. І коли він укотре збігає кудись зі стежки і приносить три рожеві гриби, за дрібку яких дають п'ять золотих монет, Пенсі не витримує. Адже все це занадто добре, щоб бути правдою. Не можна просто так спілкуватися з руїнником.

— Завтра я зійду з цієї стежки, — каже вона. — До поселення на перевалі вестиме правий відвороток.

— Добре, — киває руїнник.

Решту часу до місця стоянки Пенсі мучиться питанням, що означає ця його відповідь? Зрештою, вона приходить до рішення, що Халісу просто все одно. Для нього розлучитися з людиною набагато простіше, ніж — з якоїсь причини — їй сказати йому прощавай. Серце від цієї думки заспокоюється, і в голові знову запановує тиша та спокій. Вона байдуже вечеряє, спокійно пакує речі, безтурботно заповзає у вузьку печеру біля коренів дерева слідом за Халісом. Коли ж вони влаштовуються пліч-о-пліч і Пенсі починає дрімати, гарячий видих осідає на її щоці, і чується шепіт:

— Ще одну ніч. Я рідко чого прошу, але ще рідше тепер відчуваю бажання. Тому ще один день і ніч...

Дурне й небезпечне рішення, але вона погоджується. Напевно, тому що й сама не відчуває особливого бажання йти геть.

Зрештою ці півтора дня все ж допомагають поставити крапку, заспокоїтися, через них прощання проходить легше і швидше.

— Мені пора, — вимовляє Пенсі. Час вичерпано. Слова в тиші звучать несподівано голосно, як стукіт перших крапель навесні.

Халіс киває і допомагає їй збирати речі після стоянки. У чотири руки сбори вдається закінчити досить швидко. Навіть занадто швидко.

— А якби ти не повернулася туди, куди тобі пора? — Руїнник дуже зосереджено укладає навпіл цупку тканину запасного намету, тож запитання здається майже випадковим. Пенсі хитає головою, бо цілком можливо, що вона дійсно не змогла б повернутися, якби не Халіс.

— Тоді мій наймач чекав би ще принаймні п'ять днів, а потім звернувся до найближчого союзного дому, щоб сповістити про контракт, показати договір і зняти з себе підозри. Замовити мій пошук союзу мисливців.

— Союз мисливців?

— Так, одинакам виживати складніше.

— Але ж ти полюєш... — виразно дивиться на неї руїнник. Пенсі хитає головою:

— У мене було особливе замовлення.

— А ці, інші мисливці, вони б тебе шукали?

Речі вже зібрані. Халіс топче босими ногами посірілий сніг. Здається, час рухатися, але Пенсі продовжує розмову.

— Насправді у пошуках немає сенсу. Чорний ліс свого не віддає, особливо тих, хто заблукав у його гущавині, — невесело краєм рота посміхається вона. — А ось моя сім'я шукати б стала...

— У тебе є сім'я? — руїнник виглядає таким здивованим, що Пенсі не може залишитися відстороненою і відводить погляд.

— Звісно, вона є, — трохи винувато відповідає вона. У цю мить їй хочеться торкнутися Халіса. Його-то сім'ї вже немає в живих. Це, мабуть, боляче. Вона простягає руку, але за мить до того, як торкнутися, передумує, відсувається і з добрим смішком продовжує:

— А як ти думав, люди з'являються на світ?

Руїнник відмирає, закидає голову і голосно сміється. У цьому звуці Пенсі чується і звичайне людське полегшення, і басовите гудіння вогню в тісній грубці.

— О, все досить просто. Я ні про що не думав, — Халіс обпікає її таким відвертим поглядом, що вона на довгі миті забуває, що речі складено, час скінчився і їй давно треба йти. Але це оманливе бажання минає, руїнник відводить погляд, а неприємний протяг забирається під одяг Пенсі. Холодно. Тож не можна стояти на місці. Дійсно пора йти.

Низьке зимове сонце несподівано проглядає крізь щільний шар хмар і золотить сніг. Пенсі закидає рюкзак за спину, розподіляє вагу, тупцює на місці, перевіряючи свою готовність до далекого переходу — чи не вивалиться щось з поклажі, чи не буде торохтіти. Халіс жує черговий лист відерсу, прикривши очі. За закритими повіками він знову щось бачить, бо його обличчя не таке безтурботне, яким може бути. Можливо, ту саму сім'ю, яка в Пенсі якраз є. 

Говорити більше нема про що. Руїнник просив день і ніч. Цього часу стало достатньо, щоб зрозуміти, як попрощатися, і створити ще парочку спогадів.