***

Коли руїнник сказав те, що сказав, Пенсі заклякла. Вона начебто почула все вірно, але й не думала сприймати його слова всерйоз. Чим подібне може бути, окрім як жартом? Але перший гарячий дотик розставляє все по місцях. 

— Так чи ні? Що скажеш?

Можна йому відмовити, так, вона відчуває, знає, що може це зробити. Але як на зло їй не страшно і не гидко, ніби щось усередині неї цілком і повністю дає дозвіл на те навіженство, що відбуватиметься потім у майже повній темряві. Хоча яка ж це темрява? Адже руїнник світиться, ніби рій крихітних, але пекучих вогників. Пенсі несподівано для себе самої тягнеться до цього тепла і вбирає ласки… А потім кожен дотик пальців і губ розсипає навколо них, переплетених руками і ногами, вихори золотистих іскор. Навіть коли вона від інтенсивності відчуттів заплющує очі, вогонь спалахує і там — за закритими повіками...

Прокинутися, бо тебе крутять як ляльку й оглядають з ніг до голови, не найкраще пробудження. Пенсі намагається припинити цей балаган, але руїнник залишається невблаганним і не дає їй до пуття поворухнутися, доки не задовольнить свій інтерес.

— І навіщо це було? — Пенсі розбуджена, збита з пантелику і незадоволена. Хоча самопочуття напрочуд чудове, а про холод вона не згадує, хоча сидить без одягу практично на голій землі — під нею тільки куртка. Утім, земля тепла, навіть гаряча.

— Я вчора дещо перестарався, — на цих словах руїнник трясе головою, подається вперед і шумно вдихає повітря біля її вуха. У цю мить Пенсі пробиває тремтіння — і невідомо, чого більше в ній — бажання скоріше вдягнутися й закінчити безсоромну розмову або ж іще раз торкнутися гарячої шкіри, що досі світиться.

Вона вперше відчуває таке бажання. Пара минулих спроб розділити ліжко з іншими мисливцями на перевалі не принесли суттєво жодного задоволення. Їй хотілося задовольнити свій інтерес — вийшло посередньо, хоча начебто партнери старалися. Може справа в ній? Скоріш за все, щось дуже необхідне і важливе знаходили у спільних ночах інші чоловіки й жінки, бо продовжувати шукати пару в черговий вечір. Напевно, це те, що з нею відбувається зараз. Невдалі ночі вже точно не можна було порівняти з тим, що вони витворяли пару годин тому з чудовиськом, яке зараз сиділо перед нею.

Мабуть, щось видає її безсоромні думки, може якийсь натяк миготить в очах або відбивається на обличчі, бо наступної миті руїнник розтягує свій широкий рот у нелюдській усмішці й повільно бере її за руку.

— Нагадай-но, яке ім'я ти мені назвала, людська жінко?

— А я й не називала. Пенсі.

— А я Халіс.

— Так, я чула.

— Нагадую, на всяк випадок, щоб ти знала, що кричати, коли тобі стане нестерпно добре від задоволення.

— А в руїнників всі чоловіки такі балакучі? Чи ти справді щось іще вмієш, окрім як базікати?

Усередині Пенсі вирують веселощі й жевріє бажання. Флірт ніколи не був її сильною стороною. Однак у цей момент, що б вона не вимовила, яку б дурницю не накоїла, слова не мають значення. Тільки бажання, яке за ними стоїть, справді чогось варте. І їй по-справжньому подобається заманювати й заманюватися. І зовсім не заважає те, що партнер по цій палаючій грі виявився дивністю. Руїнник, сам того не відаючи, роздробив її цілісну свідомість і змішав розмірений ритм дихання. Навіть годинник усередині Пенсі зачепило: він то пускається вперед шаленим темпом, то завмирає, розтягуючи секунди.

Справжнє навіженство — кохатися у закинутих крижаних руїнах посеред Чорного лісу, поруч зі смертельною небезпекою і в обіймах стародавнього чудовиська. У який момент вона настільки збожеволіла? Одне зрозуміло, це сталося набагато раніше того моменту, коли вона сама потягнулася губами до спотвореного усмішкою чужого рота.

Чи варто казати, що вибратися назовні по відерс вони наважуються тільки через кілька днів. І то тільки після того, як Пенсі доїдає останню смужку сушеного м'яса з тієї поклажі, що впала в рів разом із нею. Обморожене м'ясо трохи остуджує її розум. Їй стає соромно, що, отримавши таке відповідальне завдання, вона забула про нього і займається, не думаючи ні про що, коханням з чудовиськом посеред руїн і крижаного рою...

— Мені треба йти, — вимовляє вона. Фраза звучить важко і завмирає в просторі, від неї здається, що повітря навколо стало холоднішим.

— Закінчилася їжа? У мене десь тут був запас, — руїнник, напрочуд веселий і задоволений, починає перевертати каміння. Пенсі на мить дозволяє собі уявити, що його схованка повна харчів, вона звону опиниться в кільці гарячих рук, думки блукають десь далеко і час усередині неї тягнеться неймовірно повільно, бо такі моменти варті того, щоб усе навколо завмирало. Але це всього лише мить.

— Ні, Халісе, мені справді, — Пенсі робить зайвий вдих, — треба йти.

— Зрозуміло. Гаразд, — руїнник погоджується без обурення, він не вмовляє її і не питає причин. Чомусь Пенсі це зовсім не тішить. Але якби він став просити, чи погодилася б вона залишитися ще на один день? Відповіді на це запитання в неї немає.

Виявляється, з прірви вибратися досить легко — вона просто обхоплює Халіса зі спини, чіпляється йому в плечі, а руїнник якимось таємничим способом піднімається вгору, хапаючись пальцями за земляні стіни. Пенсі все чекає, коли ж повітря стане холоднішим, коли присутність крижаного рою буде помітною. Але температура не знижується. Нагорі, звісно, аж ніяк не спекотно, але погода вочевидь тепліша, ніж їй належить бути посеред зими і в гущавині Чорного лісу.