***

Пенсі виходить до кордону Чорного лісу в той час, коли сутінки м'яко переходять у безпросвітну темряву ночі. З усієї поклажі за спиною лише перев'язаний, та нашвидкуруч відремонтований рюкзак. Вона стоїть на невеликому пагорбі між дерев і просто стежить за людьми, що блукають вулицями. Серце нарешті заспокоюється. Вона дійсно дійшла. Ноги тієї ж миті підкошуються, і Пенсі падає в замет. Якийсь час вона просто сидить, насолоджується видом внизу — людей, будинків, життя, аж доки хтось із перехожих не помічає її здалеку і не вигукує щось у її бік.

— Гей, з тобою все гаразд? — не з першого разу розбирає вона слова.

— Так, усе добре, — Пенсі махає у відповідь рукою. Вона справді почувається непогано, просто втомилася і замерзла. На жаль, цей холод досі поруч із нею відтоді, як їхні стежки — її та руїнника — розійшлися. Навіть відерс, обережно загорнутий у тканину і захований за пазухою, не допомагає. Можливо, все, що їй потрібно, це швидше дійти до нічліжки і зігрітися, а не сидіти в заметі. Трапляється, що мисливців знаходять замерзлими біля самої межі поселення. Жахлива смерть, але часом не вистачає всього лише краплі сил, щоб дійти до безпечного місця. Пенсі насилу піднімається на ноги. Звісно, втомлений організм одразу скаржиться у відповідь — боляче, важко, — але холод усередині притупляє гостроту відчуттів.

На головній вулиці справді чимало перехожих, нові обличчя, деякі з них схожі радше на торговців, ніж на мисливців. Пенсі проводжають здивовані погляди, але ніхто не зупиняє її. Раз сама йде, то все інше можна виправити. Пенсі ж турбує дещо інше: звідки в поселенні стільки людей, хіба міг перевал відтанути, поки її не було? Коли вона вирушала в дорогу, до кінця зими і відкриття шляхів залишалася ні більше ні менше як половина терміну. Але, схоже, все справді так: біля трактиру пана Лежича стоять три важковантажні вози, а багато вбраний купець, розчепірюючи пальці з блискучими кільцями, про щось сперечається з вершником на гарцюючому коні.

З даху їй на щоку капає вода — вірна ознака раптової відлиги. Пенсі протискується повз людей, що входять і виходять всередину трактиру, прослизає крізь забиті столи до барної стійки і втомлено падає на вільне місце.

— Гей, тут зайнято! Гей, ти оглухла?! — хтось смикає Пенсі за плече, але їй байдуже. Відпочинок для ніг і полірована стільниця замість подушки — це межа її мрій зараз. Здається, навіть холод відступає перед відчуттям комфорту. Вона дійшла, все добре. Шум за спиною набирає обертів, вона, найімовірніше, справді зайняла чиєсь місце. Але тут серед образ і гоміну нарешті чути голос пана Лежича:

— Пенсі, дівчинко, це ти?!

Вона стомлено піднімає голову і киває. Гарячі шорсткі пальці несподівано торкаються її щоки.

— Та ти геть крижана! Перевалом присягаюся, я вже прокляв той день, коли відправив тебе по ту дивність! Тебе не було тринадцять днів! Я вже подав пошуковий запит в союзний дім! Що сталося?!

Сил Пенсі вистачає лише на те, щоб витягнути з-за пазухи згорток із дорогоцінною здобиччю і підсунути його ближче до пана Лежича.

— Мені б кімнату, будь ласка, — просить вона, але трактирник ще довгі миті мовчить, дивлячись порожніми очима на те, що опиняється під шарами тканин.

— Відерс, — нарешті, вимовляє він. Це слово сказане тихо, але миттєво розноситься по всій залі. І навіть перестук пивних кухлів завмирає.

— Та годі... Не може бути... — блукає залою від мисливця до мисливця. Нікому так просто не хочеться вірити в те, що якась дівчина випадково або зовсім не випадково — і від цього ще вони обурюються ще більше — знайшла такий золотий скарб. Потім недовіра і здивування переростає у всезагальний рух. Кожному мисливцеві в залі потрібно стати тим щасливчиком, хто побачить легендарну дивність або, ще краще, торкнеться її. Адже кажуть, що здобич, яку одного разу зустрів і торкнувся, обов'язково попадеться на шляху і вдруге.

— Йди, дівчинко, відпочивай, — простягає їй ключ пан Лежич. Він навіть не ховає викладену на стільницю дуже рідкісну і дорогоцінну здобич. Тут немає самогубців. Крадіжка принесеної замовникові здобичі у спільноті мисливців карається навіть суворіше, ніж зрада чи дезертирство. Можуть прив'язати до дерева в гущавині Чорного лісу, можуть залишити біля ганебного стовпа в центрі поселення заради розваги перехожих.

Пенсі повільно крокує сходами нагору — до нічліжки. Їй поступаються дорогою постояльці, що спускаються, їй дивляться у спину притихлі колеги-мисливці, у дальньому кутку кілька купців прораховують, яку ціну вони готові заплатити за уламок чудодійного дерева, і сперечаються, низько шиплячи. Варто їй зникнути за дверима кімнати, як із нижньої зали долинає ледь не ревіння — так ошалілий натовп рветься подивитися на чужу здобич. Але Пенсі вже байдуже: вона надто довго мріяла про гарячу воду й тепле ліжко.

Сон починає огортати її майже одразу, але вона відчайдушно чинить опір. Не тільки тому, що не хоче потонути у ньому. Її мучить інший страх: їй досі холодно, попри добре прогріту кімнату. Часом Пенсі здається, що вона не дісталася поселення, не вибралася з тієї крижаної пастки, а все довкола — це лише жахливий сон, що їй продовжує снитися, доки її тіло повільно перетворюється на лід. Не було ніякого відерса, не було гарячої руки, що висмикнула її з-під крижаного рою, не було палаючого подиху, і вогняне сонце ніколи не обпалювало її шкіру...

Пенсі проводить м'якою мильною піною по руках, плечах і грудях, повільно опускає долоні у воду, невагомими дотиками вологих пальців протирає лоб і щоки від крапель води, що скупчилися на шкірі через спекотне повітря й воду. Чи варто згадувати, коли востаннє їй було настільки гаряче? Пам'ять послужливо підказує моменти, від яких на лічені миті холод усередині відступає.