***

Гаряче тепло спалахує біля її губ, проникає до рота, відігріває замерзле горло і спускається в груди. Воно, ніби сонячна куля, вибухає й негайно розходиться на всі боки. Пенсі одразу відчуває, як починає нещадно колоти ноги й руки, як червоніють ніс і вуха під шапкою, як на замерзлих віях утворюються крапельки вологи. Цей вдих на смак наче фруктовий гарячий сік, наче вино зі спеціями чи молоко з медом у пахучому дерев'яному кухлі. Вона намагається продовжити відчуття тепла, смакує, тягне його, але затримувати дихання довше вже неможливо. Пенсі видихає і втягує повітря всіма грудьми. Новий вдих лише злегка теплий, а наступний, на жаль, ще холодніший. Але найперший і найгарячіший зробив те, що потрібно. Відновив у Пенсі життя.

Вона насилу ворушиться, стягує з руки товсту рукавичку і теплими пальцями торкається вкритого кіркою льоду обличчя. Підталий лід легко знімається нігтями. Їй залишається тільки змахнути крапельки води з вій і моргнути, відновлюючи зір.

Навколо майже повна темрява. Навіть її очі можуть розрізнити лише силуети. За відчуттями вона сидить на несподівано теплій і вологій землі, а над головою щільно біліє вузький прямокутник світла. Пенсі зачаровано тягнеться вгору рукою: спочатку сідає, потім підводиться на коліна, ледве встає на ноги і піднімає руку. Що ближче біле марево, то холодніше кінчикам пальців. Цікаво, якщо вдасться торкнутися його — того білого серпанку, як швидко вона перестане відчувати будь-що?

— Дуже швидко, — чує Пенсі чужий чоловічий голос. — До того ж рій одразу помітить лакуну, яку не заповнив, і слідом за тобою спробує з'їсти мене.

— Спробує? — вона надто ошелешена, щоб дивуватися тому, що в темряві ще хтось є. Значить, не здалося, і хтось справді схопив її за руку. На площі був ще один мисливець на дивності.

— Так, і це дуже смішно! Аха-ха-ха! — якось завзято, попри ситуацію, сміється незнайомець.

Пенсі хмуриться. Їй цих веселощів не зрозуміти. Вона покусує губу: дуже складно вибрати момент, коли потрібно подякувати рятівникові. Простою доброзичливістю тут навряд чи відбудешся. Але бути в боргу в незнайомця їй не подобається.

— Нічого ти мені не винна, — ніби думки читає мисливець. — Без будь-якої підказки так вдало йшла між роями, що я навіть позаздрив. Везуча! Пару миттєвостей — і сама б знайшла, де сховатися. Це не порятунок, а просто люб'язність з мого боку.

— Як знаєш, — з підозрою відповідає Пенсі й опускається назад на землю.

З її речей неушкодженими залишилися такі крихти, що хочеться плакати. Далеко нагорі лежать ліки і запасний одяг, уся кухня і запаси сухої їжі. Самі санчата, які вона потягла за собою, які так легко перетворювалися на зручне спальне місце, занадто понівечені, щоб їх тягнути назад у поселення. Пенсі розбирає всю понівечену конструкцію на тканину, ремені та палиці. Щось із цього піде на ремонт снігоступів, у тканину вона загорне залишки поклажі та можливу здобич, а ременями зручно закріпить все потрібне за спиною. Аби вибратися звідси й дійти назад у поселення.

Але про повернення поки що думати зарано. Справу все ще не зроблено, а десь у темряві, між іншим, сидить її конкурент.

— Гей, — кличе Пенсі. Вона говорить пошепки. Через холод, що йде зверху, горло сохне, і слова доводиться виштовхувати із себе.

— М-м-м? — відгукується незнайомець.

— Ти тут звідки? — вона не вірить, що пан Лежич дав завдання ще комусь. Це навіть у думках виглядає обурливим.

— Ні-ні. Не знаю я ніякого господаря трактира чи нічліжки, чим би воно не було, — знову читає думки мисливець, тепер Пенсі впевнена повністю, що саме це він і робить.

Їй навіть стає цікаво, який вигляд має той, кому доля дала такий дар. Небувалий випадок. Рідко — дуже рідко — серед мисливців, які надто довго блукають Чорними лісами й руїнами, трапляються такі обдаровані. Але на відміну від Пенсі, яка чує небезпеку, добре бачить у темряві і чітко рахує час стільки, скільки себе пам'ятає, інші отримали свої дари випадково і в дорослому віці. Хоча називати ці здібності даром неправильно, за розповідями, мало кому з мисливців, ті дивні здібності принесли щастя й удачу. Та й здібності можна обдурити. Пенсі, наприклад, одразу ж починає думати про всілякі дурниці, щоб не дати конкуренту дізнатися про неї все.

— Але чи прийшов ти сюди по дерево?

— Усі приходять сюди по відерс, — хмикає незнайомець із темряви, — але мало хто його звідси забирає.

«Охорона! Сторож!» — миготить образ у думках Пенсі. Але мисливець лише знову сміється, цього разу так голосно, що починає кашляти. Пенсі й сама покашлює в теплий комір і ховає руки глибоко в кишенях. Заряд тепла давно вичерпався, і її дихання дедалі частіше осідає навколо крижаною памороззю.

— Та який там може бути сторож! — фиркає, перепочивши від сміху, чоловік.

— Чудовисько звісно, — впевнена у своїх словах Пенсі. — Мені розповідали...

— Сама подумай. Хіба потрібен цьому місцю охоронець? Коли поряд такі снігові вихори, зазвичай не виживе і чудовисько. Є звісно рідкі винятки. Тут потрібно бути або вдачливою, як ти...

— Або? — шепоче Пенсі. Усередині неї раптом натягується струна. Їй не страшно, але чомусь те, що відбувається, раптово стає важливим, занадто важливим. Тому вона навіть не здригається, коли її обличчя торкається хвиля теплого повітря.