***

Потрібне місце Пенсі знаходить дуже швидко, ніби сама дивність тягне її швидше прийти й знайти гілки відерса. Вона могла не помітити приховану розлогими й засніженими деревами ущелину, не побачити наполовину занесений снігом межовий стовп або не розгледіти залишки стародавніх руїн, замаскованих буреломом і кригою. Але внутрішнє чуття проводить її заваленою камінням і гілками стежкою так швидко і легко, що Пенсі, сама того не бажаючи, насторожується.

Руїни ховаються за високим сніговим парканом — подекуди крізь товщу криги проглядають темні камені. Пенсі залишає більшу частину поклажі з санчат за межами руїн, тихо пробирається до одного з видимих прорізів, вузького, але все ж не до кінця змерзлого. Напевно, тут колись були широкі ворота, тільки відтоді минули сотні й сотні років. Та й хто міг жити тут? Не дивності ж із хвостами й копитами! Хоча є у вигадках мисливців страшні байки про розумних і хитрих людиноподібних чудовиськ. Їх навіть прозвали руїнниками, оскільки ті, хто виживав після зустрічі, бачили їх поруч із залишками будівель, розкиданих у Чорних лісах.

Про ці дивовижі розповідають досить страшні казки, хоча від батьків та інших знайомих мисливців Пенсі жодного разу не чула про зустріч із ними. Але про те, що ці найзагадковіші істоти все-таки колись існували, залишилося чимало свідчень — руїн, малюнків, печер і, звісно ж, загадкових штучок, які можна було знайти в цих місцях.

Дуже люблять у трактирах таємничим шепотом розповісти, що в найгустішій гущавині Чорного лісу досі живуть ті, хто людьми не є, — вони з'явилися і згинули ще до людей. Пенсі зазвичай пирхає і йде, не дослухавши історію. Адже навіть якщо руїнники й живуть там, то навряд чи їм варто виходити з хащі. Люди — досить простий народ. Усе, що з'являється з Чорної гущавини, — лише здобич для мисливців на дивності. Навіть ці будівлі, на які вона зараз милується, за межами лісу залишаться тільки розмитим спогадом, а не реально існуючим місцем. Тож руїнників вона не боїться, а от охорону видивляється з найпершої миті.

Пенсі короткими перебіжками просочується повз руїни, що стоять півколом. Що ближче вона підбирається до центру поселення, то ціліші будівлі й холодніше повітря. Коли доріжка, якою вона йде, закінчується, вливаючись, як і десяток інших, у круглу площу, Пенсі на кілька миттєвостей завмирає, а її серце пропускає удар.

Дерево відерс прекрасне, з цим неможливо посперечатися. Але ще дивовижнішим його робить оточення: біла виморожена площа, темний полірований камінь стародавніх будівель, провал вузького рову, яким окільцьований центр площі. Через цю штучну прірву перекинуті легкі тонкі мости. Ніби вічні, вони завмерли, з'єднуючи площу з островом. А в центрі всього цього: широкі довгі гілки теплого сонячного кольору, що пронизують залишки величної високої будівлі. Невідомо, як і з чого будували ці руїни, через які проріс відерс, але вузький силует будівлі неймовірно витончений і красивий. Колись високі вікна, судячи з усього, були затягнуті склом, може навіть різнокольоровим, іскристим, і під цим чарівним світлом усередині зростало дивовижне золотаве дерево. Але відтоді воно так збільшилося в розмірах, що зруйнувало своє вмістилище і показалося цьому місцю у всій своїй красі. Тут треба скоріше дивуватися, як тільки ніхто ще не знайшов це диво.

Пенсі не може відірвати погляду від цієї картини. Їй навіть здається, що дивність кличе її: низько вібрує, протяжно гуде і дозволяє наблизитися. Відерс не проти поділитися з нею своєю дивовижною силою, віддати півдюжини чи трохи більше міцних гілочок. Адже не так і часто з'являються в цій гущавині мисливці на дивності, і ще рідше вони йдуть звідси, забираючи з собою тонкі гілки.

— Я заберу цей скарб, обов'язково, — шепоче собі під ніс Пенсі. І та впевненість, яку колись передав їй пан Лежич, знову спалахує всередині неї.

Крок за кроком Пенсі обережно ступає вибіленим морозом каменем, санчата рівно котяться слід у слід. Вона напружена, бо уважно стежить за місцями, звідки їй може загрожувати небезпека. Повітря на площі ще холодніше й пронизливіше. Воно ніби сотнями крижаних голочок обпікає горло й ніс — тож доводиться вдихати обережно й повільно. Відчуття небезпеки з'являється не відразу. Зазвичай Пенсі точно знає, куди не слід ступати і в якій стороні чекає порятунок від загроз. Можливо, це ще один її талант, просто не такий виражений, як відчуття часу. Але зараз це відчуття сплутане. Праворуч? Чи ліворуч? Від будівлі в центрі чи все ж таки ззовні? Звідки б не прийшла та охорона відерсу, їй потрібно бути готовою відступати і ховатися.

Пенсі добирається до провалу і найближчого містка. Дозволяє собі швидкий погляд у прірву: рів має значну глибину, навіть сніг на його дні, здається, не біліє. А внизу, безсумнівно, є кучугури. Он скільки білих пластівців тягне мерзлою площею вітер, що став трохи потужнішим. Дивитися на сніговий буревій, який зароджується на її очах, стоячи на тендітному мосту, небезпечно, тож Пенсі швидко перебирається на інший бік. 

І в тому, що відбувається далі, звинувачувати нікого, тільки себе — за неуважність.

Першим тривожним дзвіночком стає відсутність вітру на іншій стороні, хоча не такий уже й довгий міст — усього з десяток кроків. Почуття небезпеки накочує хвилями — і Пенсі крутиться на місці, намагаючись побачити ворога, знайти жахливу хижу постать серед снігових вихорів.

«Снігові вихори?!» — ця думка, виокремлена з сонму образів, несподівано все прояснює. Вона чула, що іноді сніголюби не просто збираються в зграї, чиє призначення — охорона території, а перетворюються на смертоносні рої, ласі до чужого тепла. Пухнасті сніжинки стають гострими крижинками, а їхні скупчення нагадують невагомі, безшумні та смертоносні вихори, які виморожують усе довкола себе за лічені миті.