***

— Історія ця передається з часів мого прапрадіда. Може, хтось і до нього її знав, чому ж не знати. Прапрадід сам почув її від сезонного мисливця. Той, як і ти, любив заходити на перевал із першими холодами і залишатися до весняних крапель. От тільки славився він тим, що був великим шанувальником міцної випивки, і досвіду мисливського в нього за душею було чимало. Тоді серед мисливців доживав до поважних років лише найуспішніший і нелінивий — ось такі вони були відчайдухи. Жодної системи й записів, мінімум речей. Хоча про можливий союз мисливців уже чутки ходили. Але мало хто всерйоз про нього говорив! Найчастіше дивність брали хитрістю або спритністю, полювали одинаки або пари. Ніякого кодексу — одне лише слово. Встигав вихопити щось цінне — будеш багатий. Не встигав або довірив негідній людині прикривати собі спину — зник назавжди...

Пан Лежич уважно придивляється до кухля, який він натирав увесь цей час, хитає головою, насуплює брови, оцінюючи чистоту й ушкодження, і відставляє його в правий від себе бік. Уся стійка заставлена посудом. Перебирав його господар нічліжки та трактиру на першому поверсі нечасто. Здебільшого він починав цю справу, коли намагався зібратися з думками і вів складні розмови. Пенсі стикається з цим звичаєм пана Лежича не вперше і старанно затамовує подих, не підштовхує трактирника, не перебиває.

— Є в гущавині нашого Чорного лісу руїни...

— У гущавині? — виривається розчароване — майже відчайдушне — у Пенсі. Але тут будь-хто не стримався б. Хащі їй не по зубах. Це важке випробування для загону мисливців — йти в ту чорну глибину смертельно для одинака.

— Спочатку дослухай, — докірливо грозить пальцем пан Лежич. — Є в гущавині руїни, посеред яких висока вежа, кілька вулиць із залишками будинків і кругла площа навколо вежі. У будівлях усе вимерзло, там ще чотири покоління тому було повно сніголюбів...

Пенсі морщиться. Сніголюби — насправді неагресивні й повільні дивності, вони всього лише створюють навколо себе холод. Людьми не харчуються, самі першими не нападають. Мисливці із задоволенням продають їх усім охочим. За дотримання всіх умов: не залишати на сонці, утримувати в щільно закритій маленькій шухляді та годувати краплею води на день — можна довго зберігати продукти в прохолодних комірчинах або коморах. Навіть десяток сніголюбів не страшні для людини, їхні невеликі скупчення виганяють із будинків або вогнем, або рясною водою. Але якщо всередині будинків їхні зграї, то не варто навіть намагатися. Бо зграї можуть стати швидким і смертельним крижаним вихором.

— До будинків тобі йти не потрібно. Що б там не знаходилося, воно змерзлося навіки і давно. Мисливець явно вказував на вежу, адже саме там, за його словами, ріс відерс... Яке це дерево на вигляд... на жаль, ніякого опису немає. Важливо інше: часу з того року, як збирали останні гілки, минуло чимало. Тож нові гілки давно...

— Виросли, — видихає Пенсі, заворожено дивлячись на пана Лежича.

Відерс — не просто легенда і не просто дивність. Це дерево чудес, справжні ліки. Книжники й розумні голови в столиці кажуть, що це дерево — один із дюжини скарбів із такої давнини, коли людей ще не було на цих землях. Усього лише однієї гілочки вистачає, щоб вилікувати півсотні стражденних від легких хвороб. Попіл, розвіяний за вітром, робить на три роки небувало родючою землю від твоїх ніг і до самого горизонту. Якщо носити його як оберіг усе життя, то удача ніколи не відвернеться від тебе, а здоров'я твоє буде міцним як найтвердіший камінь.

Але відерс не росте, де заманеться людині, він обирає найглухіші й найзабутіші місця, ховається в тіні й порожнечі. Його легко пошкодити і дуже складно донести в цілості. Тому зрізають найсвіжіші, наймолодші гілки. Про щасливчиків, які зуміли продати відерс, ходять легенди. А головне, що диво працює тільки, якщо корінь дерева живий. Тоді гілки ростимуть знову і знову, повільно і неквапливо, раз на декілька поколінь досягаючи потрібного розміру і сили. Історії про корінь передаються з вуст у вуста, від мисливця до учня або родича, і зазвичай не залишають вузького кола знавців...

— Дякую, — щиро каже Пенсі трактирнику. Це не просто розповідь, це безперечно посвята в таємницю.

— Ти спочатку добудь, — хмикає пан Лежич.

— А коли туди ходили востаннє?

У голові Пенсі сотні думок. Вона намагається пригадати все, що колись чула про дерево відерс, і вирішити, що з цього правда.

— Мій дід відправляв мисливця, це трохи менше сімдесяти років тому. У селище прийшла хвороба, захворіли і бабця, і діти, — трактивник відкладає тарілку вбік і береться за люльку з куривом. Згадувати про важкі часи завжди складно, Пенсі це знає по собі. Хвороби — не рідкість поблизу Чорного лісу, тут вони стають ще жахливішими. — Тоді мисливець доніс лише дві гілочки з десятка зібраних поспіхом. Дід поділив здобич порівну, так завжди було. Гілка не тільки врятувала рідних, а й надовго відгородила наш дім від лиха. Залишки дерева у вигляді попелу зараз носять мої молодші онуки як амулети від нещасть. А в корчмі досі спиться напрочуд спокійно... Тільки ти, нещасна, мучишся. Мабуть, зовсім сила гілки пішла.

— Чому він забрав так мало? Кажуть, що на стовбурі виростає ніяк не менше півсотні гілок!

— У всякого скарбу є охоронець. Та й мисливцеві не пощастило, дід казав, що бачив кров...

Пенсі закушує губу. Дійти, маючи на руках карту, не складе труднощів. Але охорона! Усе не може бути таким простим, як бачиться спочатку. Звабливий уявний вигляд золотистого дерева затуляє на мить усю небезпеку такого полювання. Пенсі трясе головою, відганяючи нав'язливий образ майбутнього будинку, купленого на зароблені гроші.