Дім, де жило щастя

Він грюкнув дверима свого автомобіля, та вийшов на таку знайому для нього дорогу. На повні груди вдихнув тепле весняне повітря. Сьогодні він був на висоті: угоду укладено, він звільнився раніше. І ось, нарешті, він удома — там, де на нього завжди чекали, де він так рідко бував.

Статний чоловік у костюмі зі світлим волоссям поправив блискавку на куртці, і в променях вечірнього сонця на його руці спалахнув золотим блиском великий годинник.

Пройшовши вузькою вуличкою, Валентин зупинився. Перед його поглядом постав будинок — той, який він облаштовував власноруч, у якому жило його щастя. Але цього разу він був нерішучим: уперше не наважився одразу зайти через ворота, уперше відчув, що там порожньо. У глибині душі спалахнула пекуча ностальгія — яскраві епізоди минулого, такі далекі й безповоротні.

Відігнавши думки, Валентин зайшов  у двір. Усе було звичним: газон, квітники, дитячий м’яч у пісочниці, гараж — за день майже нічого не змінилося. Він підійшов до вхідних дверей дому, але так і не наважився зайти. Ноги самі повели його до вікна. Та, окрім відблисків вечірнього сонця, щось розгледіти було важко. Ролети надійно приховували всіх, хто був усередині. І все ж усередині щось тихо твердило: на нього не чекають.

Прикривши очі долонями від сонця, крізь вузьку щілину він усе ж побачив їх — своїх дітей. Вони мирно гралися на дивані, жестикулюючи й щось обговорюючи. Він знав їх, кожного по імені. Щодня приносив їм солодощі, тішив подарунками. А коли дружина їздила у відрядження — проводив з ними весь час. Двоє дітей були по той бік, за кілька метрів від нього. Але здавалося, ніби вони надто далеко.

Валентин замислився й підійшов до вхідних дверей. Його рухи були важкими — не такими, як у тридцятирічного чоловіка. Ноги важко ступали сходами, ніби весь тягар життя навалився на нього водночас. Нерішучість і страх усе ще не дозволяли зайти. Та ось його рука лягла на дверну ручку.

Важкі двері, клацнувши, відчинилися — так само, як і тисячі разів до цього. Це був знайомий звук: колись давно він сам налаштовував замок.

Поглянувши на свої руки, Валентин завмер. Вони були брудні — чорні, із засохлою землею під нігтями, ніби він не мив їх кілька днів. Він моргнув і сіпнув рукою.

Усе гаразд. «Мабуть, я втомився…» — думки заспокоїлися. Валентин дуже часто втомлювався, рідко бував удома, з кожним роком усе гостріше відчуваючи провину перед тими, з ким обіцяв бути завжди. Діти дорослішали: син пішов до школи, донька — в садок, але він майже не помічав цього, просиджуючи життя в шумному офісі.

За спиною клацнуло. Двері зачинилися. Він був удома, і дім зустрів його теплом, якого він не відчував уже давно. Коридор був зовсім невеликий: кілька вішалок і шафа праворуч. Він знав, що саме тут залишає верхній одяг. Дверцята відчинилися — і справді, там була його куртка. Порвана й брудна. Він не здивувався — упізнав її. Вона мала бути саме такою.

Доглянутий чоловік оглядав свій дім, ніби перебував тут уперше. Дім жив звичним життям — звуки якогось фільму з телевізора, запах смачної вечері, дитячий сміх із сусідньої кімнати, — але він відчував пронизливий холод. Холод, що проходив крізь усе тіло, наче ноги примерзали до підлоги.

Сьогодні він уперше пройшов повз ванну кімнату. Зайшов до вітальні у взутті, хоча завжди роззувався — так було заведено, так вони виховували дітей разом із дружиною. Валентин знав, що вона тут, як завжди чекає його до вечері.

Поклавши куртку у шафі, він пішов до дітей. Це вже стало його традицією. Йому подобалося обіймати їх, гладити по голові, дізнаватися про їхні маленькі досягнення. Подобалося відчувати себе батьком.

Легкий тупіт дитячих ніг гулко рознісся домом — хтось біг. Він знав ці кроки. Донька Марина мчала щодуху, підстрибуючи на ходу. Валентин напружився, вдивляючись у дверний проріз. Там був поріг — високий поріг. Але маленька ніжка легко його переступила, і йому стало легше. Не впала — і добре… Зазвичай Марина падала, коли бігла через цю сходинку. Але вона подорослішала. Діти швидко дорослішають.

Маленька дівчинка простягнула до нього руки, чітко даючи зрозуміти, що хоче уваги. Вона усміхалася. Міцні руки батька підхопили її й притисли до стильного костюма. Він не дивився на свої руки, забув, якими вони були. Він просто обіймав доньку, яка, притулившись до його плеча, почала розповідати якусь свою історію…

Договоривши по-дитячому важливу розповідь, Марина зістрибнула з рук і кудись побігла — але він навіть не помітив. Його відволік звук гітари з кімнати наприкінці коридору. Олексій, старший син, щось награвав.

Валентин пішов коридором, минаючи велике дзеркало. Зазвичай він часто дивився в нього — перед поїздкою до офісу або просто так. Стежив за собою, одягався стильно.

Але сьогодні пройшов повз, навіть не глянувши. Він не був готовий побачити себе старим. Яка старість у тридцять років?

Та відображення говорило протилежне: коридором важко ступав зарослий, згорблений чоловік із сивою бородою та сірим обличчям. Але Валентин ніби не помітив віддзеркалення. Швидко пройшов далі, звернувши до дитячої.

Олексій сидів на ліжку, тримаючи гітару на колінах. Із дитинства мріяв грати на ній. Кілька років тому мама подарувала йому укулеле, але він швидко виріс — тепер міг грати прості мелодії на повноцінному інструменті. Зазвичай після школи, відклавши уроки, годинами імпровізував, занурюючись у свій дитячий світ фантазій.

Почувши кроки, Олексій обернувся, і на його обличчі з’явилося здивування, змішане зі справжнім щастям.

— Привіт, тату. Як твої справи? Як робота? Ми тебе так довго чекали. Ти пішов зранку… але тебе не було багато років. Я вже навчився грати на гітарі, хочеш покажу?

Чоловік просто усміхався.

Льоша відклав гітару й сів за стіл, перекладаючи книжки. Валентин бачив їх вранці, коли заходив поцілувати сина перед роботою. Це була традиція, успадкована від його батьків. Олексій дістав з-під зошита книжку «Дім, у якому щастя» й закрив її…