Дім

Хльосткі, полоскотні краплі нестерпно били по даху автомобіля. Дощ стояв непрозорою стіною. Рідкі перехожі ховалися від непогоди на зупинках та під скошеними козирками похмурих під’їздів. Один із них — без парасольки, що безглуздо тупцював на маленькому острівці, — провів сумним поглядом машину Олени. У його очах промайнула осіння заздрість — та, яка незмінно з’являється на обличчях у листопаді, коли дивишся на тепліше вдягнених або на тих, хто їде автомобілем.

Олена їхала повільно, проте саме біля змоклого нещасного виявилася велика, схована від очей діра — одна з багатьох, якими зазвичай рясніють вітчизняні дороги. Важка хвиля вирвалася з-під її коліс і обдала хлопця з ніг до голови.

Дівчина різко втиснула гальма.

Кілька секунд вона сиділа мовчки, спостерігаючи у дзеркало заднього виду за хлопцем. Потім повільно потяглася до ключа в замку запалювання й заглушила мотор. Її невпевнена рука вже торкнулася дверної ручки — і в ту ж мить дощ ударив по вікнах сильніше, наче сам листопад не хотів, аби вона залишила затишне пристанище.

Ось ті короткі, пульсуючі миті, що здатні змінити життя… У який бік? Олена ніколи не була ризикованою і, певно, не прагнула чарівних романтичних історій. А якщо й прагнула, то зовсім не зараз — не в цю дощову, безбарвну осінь.

Восени не буває гарних історій. Їх просто змиває геть цей нескінченний, зливовий дощ.

Тим паче, у кишені дівчина мала знайому всім місцевим адресу — адресу старого будинку, який знають усі.

Тому, ще раз кинувши погляд, сповнений розчарування від гарної історії, що так і не відбулася, вона знову повернула ключ і, не наважившись здати назад, залишила хлопця на острівці на самоті.

Знаменитий будинок визирнув з-за рогу похмурим гігантом, що порожніми вікнами дивився просто в душу. Він був осінній наскрізь — розбитий, почорнілий, а по його стінах стікали патьоки брудної дощової води. І тільки в самісінькому серці жеврів теплий вогник — на третьому поверсі, праворуч від розбитого вікна.

Олена довго сиділа, вбираючи в себе зеленувате світло, що м’яко, звабливо кликало на вечір. Вона не була ризикованою та, руку на серце, давно розчарувалася в клятій журналістиці, яка в повсякденному житті мала мало спільного з яскравими сенсаціями, захопливими інтерв’ю… навіть зарплатою не тішила. Та все одно, підтягнувши до себе фотоапарат і ноутбук, відкривши дверцята авто, дівчина розкрила парасольку й перебігла під крильце.

Наблизившись до під’їзду зі збитими сходами, вона ще раз задерла голову: лагідне світло безупинно вабило її. Воно здавалося великим зеленим оком будинку, що невідривно спостерігало за дівчиною. Струмок дощової води, який тягнувся з відливу на карнизі, був схожий на сльози цього мовчазного гіганта. Гігант надіявся, вірив. Гігант чекав.

Олена штовхнула перекошені двері й увійшла.

У під’їзді було темно. Жодна крапля світла не падала на його неприємно синюваті стіни з облупленою фарбою. Та й сам колір стін дівчина вгадувала радше інтуїтивно, торкаючись кінчиками пальців, аби опиратися, підіймаючись старими сходами.

Вони не могли бути іншого кольору — лише синього, безнадійного, брудного. Як саме життя, що для чогось теплиться в порожньому серці.

Цей запах порожнечі, синьості й сирості настирливо проникав у ніздрі. Він лоскотав їх дрібними часточками пилу, в’їдався в мокру шкіру та волосся. Під ногами шаруділо сміття, заважаючи йти далі. Будинок відтягував нестерпну хвилину зустрічі, тремтів розтрісканими стінами, підкидав під ноги купи порожніх пляшок, паперу й картонних коробок.

Щось боляче вкололо ногу. Дівчина зупинилася, намагаючись угамувати серце, що калатало від тугого страху. У дальньому куті пролунав швидкий, різкий шурхіт. Олена схопилася за обшарпані перила. Вона хотіла повернутися, та густа, непроглядна темрява надійно вкривала нижні сходи.

«Щури не нападають на людей. Щури ховаються від очей. Вони бояться сили й по-звірячому чують страх.»

— Шшшух… — стараючись налякати дрібну погань, прошепотіла Олена, і цей звук розкотисто відбився порожніми коридорами, ударився об темряву й вразив просто в серце.

Вона повільно продовжила підніматися, важко дихаючи, намагаючись не розкривати рота, аби не вдихати щільний пил, що гірким шаром осідав на язику.

Але на третьому поверсі страх відступив. Двері до потрібної квартири здавалися дівчині привітними: з-під них струмувало зелене світло, запрошуючи увійти. Олена м’яко відсунула липке павутиння, що звисало з кутів, і нарешті натиснула на ручку.

Ручка піддалася легко: двері відчинилися, скрипнувши протяжним, тужливим скреготом. Вони розчинилися без опору, впускаючи її всередину.

Олена увійшла й зупинилася у маленькому коридорі. Здавалося, мешканці квартири залишили її всього на п’ять хвилин. Вони просто, у тапочках на босу ногу, вибігли до сусідньої крамнички по хліб — і чомусь не повернулися до сумуючих кімнат.

На металевих гаках припадав пилом верхній одяг, а під ним акуратно стояло кілька пар стоптаного взуття. Час тут давно спинився — і тільки тиша обережно ходила між забутими речами. Та раптом густий запах злежалости й сирости обережно розбередив ненав’язливий аромат кориці, ніби хтось провів пальцем по повітрю. Він тонко, невагомо торкнувся волосся, шиї, нагадуючи, як пах… Женя.