Дощ

Дощ лив, не зупиняючись, уже третю добу поспіль. Навіть ставало дивно, як стільки крапель здатне народити небо. А воно й далі здавалося набухлим, важким, найсірішим із усього, що існує на світі. Вагітне небо. Що в нелюдських муках народжує нікому не потрібний дощ.

В офісі давно погасло світло, монітор дрімав зеленкуватою заставкою, і Олена щоразу ловила себе на тому, що бездумно вдивляється у вікно. Саме тут — на робочому місці. Саме тоді, коли план горить, а начальство біситься, як найзапекліша листопадова буря. Якщо Олені в голову швидко не спаде вдала ідея для статті, керівництво перетвориться на той самий ураган, що жорстко кидає під ноги листя, а тендітні речі розбиває на шматки…

Письменники, поети, митці люблять листопад. А чи люблять його сірі журналісти? Вочевидь, ні, бо густою, бронзово-сірою осінню єдине, чого прагнула її душа — це загорнути замерзлу оболонку в кілька шарів пледу, напоїти теплим молоком і впасти у дивний стан «спостережливого нічогонеробіння».

Письменники не люблять тепле молоко. Вони пригублюють щось бурштинове, гірко-солодке. Тепле біле молоко ковтають тільки невдахи-журналісти…

— Я розповім тобі історію, — прошепотів їй на вухо Женя — задиркуватий, веселий колега, чий стіл узагалі стояв в іншому кабінеті... Чи на іншому поверсі? Чи в іншому будинку? Олена не пам’ятала. Знала тільки, що Женя все встигав: піджартовувати з колег, здавати вдалі статті вчасно й вигадувати пронизливі історії. І книги він писав. І пахло від Жені по-осінньому — терпким шоколадом та корицею. Звісно, не коньяком, але більш листопадово, ніж тепле молоко.

— Страшну? — усміхнулася Олена.

— Ще б пак! — серйозно підтвердив Женя. — У листопаді всі історії мають бути страшні. Інакше — це просто… літо або веселий Новий рік. А нам це не підходить, — промовив він до іншого вуха, лоскочучи шкіру шоколадним диханням.

Олена не оберталася, ловлячи в його тихих словах легкий дотик осені, прогірклих кострів і мокрого листя.

— Чи має ця історія назву?

— Обов’язково, — фиркнув Женя, і від його дихання по хребцях пробігла знайома приємна дрож. — Усі страшні історії мають назву.

— І як називається ця?

— Дім, де не гасять світло.

— Ніколи? — здивувалася дівчина.

— Ні-ко-ли.

— Хто живе в цьому будинку?

— Тиша, — прошелестів губами Женя. — Вона ховається по кутках, що давно поросли сірим павутинням, серед сторінок потріпаних книжок і в м’якому ворсі вицвілих килимів. Але щовечора, коли старий годинник на комоді б’є двадцяту, тиша запалює зелену лампу на столі, і всю кімнату осяює тьмяне сяйво з-під тканого абажура.

— Чому ніхто не селиться в цій квартирі?

— Будинок уже років десять призначений під знесення, — голос Жені раптом став сухим, наче крихке листя листопаду. — Ніхто там не живе.

— Ти був там? — запитала Олена.

— Аякже, — зізнався хлопець. — Багато хто там був. Цей будинок усі знають. Дивно, що ти не чула цю історію.

— Мене кілька років не було в місті, — усміхнулася Олена.