Розділ 8

Коли відображення дихають

Лін стояла перед Дзеркалом. Воно було живим. Його поверхня не просто відображала світло — вона дихала, мерехтіла, пульсувала в такт невидимому серцю Дому. Воно більше не відбивало. Воно пам'ятало. Кожен їхній дотик, кожен страх, кожну тінь. Відлуння їхніх доль, їхніх спільних спогадів, плавали в ньому, як золоті листя у воді, сяючі з глибини. Тиша була не порожньою, вона була сповнена присутності — Азарій, десь за межею світла, його бурштинові очі стежили за кожним їхнім рухом. Раель — поруч, як дихання в грудях, його сріблясте світло обволікало, даруючи спокій.

Вона знала, що він йде. Еран. Він був поруч — і завжди всередині неї. Як частина її самої. Дуже зручно для списування на контрольних.

Вони були народжені в один день, дві половинки єдиного цілого. І тепер повинні були вибрати — не тільки шлях, а й реальність, в якій вони житимуть. Звучить як вибір між кавою і чаєм, тільки ставки набагато вищі.

Крок. Ще один.

Еран вийшов з темряви, немов не просто йшов — а повертався з вічності, з глибини небуття. Його очі були повні мудрості та втоми, але в них горів новий, яскравий світ. Як ніби він тільки що зрозумів сенс життя. — Ти тут, — прошепотіла Лін, і її голос був сповнений такої ніжності, що він ледь не розчинився в повітрі. — Я завжди був, — відповів він, його голос був низьким, глибоким, сповненим впевненості. — Просто ти раніше дивилася не в те дзеркало. А я-то думав, я просто був невидимкою.

Він підійшов ближче. Дзеркало між ними затремтіло. Воно коливалося, як гладь води перед бурею, його поверхня рябіла, спотворюючи їхні образи. Мабуть, у нього теж були нерви.

І раптом — вони побачили всередині нього не себе, не свої відображення. А матір. Її обличчя, спотворене болем, що осідає на підлогу біля лікарняного ліжка, її руки, простягнуті у відчайдушній мольбі. Побачили батька — у поліцейській машині, з обличчям, якого не знав ніхто з них, повним безвиході та безсилля. І маленьких себе — двох наляканих дітей, що стискають долоні в темряві, їхні очі були сповнені жаху та нерозуміння. Сімейна хроніка у всій красі.

«Це все — ти.» «Це все — ти, Лін.» «Це все — ти, Еран.» — Ти боїшся простити, — сказав Раель, його голос був м'яким, але проникаючим до самих глибин душі.

— Ти боїшся забути, — додав Азарій, його голос був холодним, але в ньому не було осуду, лише істина. — Забути, щоб не боліло. Але забуття — це не зцілення. Звучить як мудра порада від двох древніх сутностей, які, мабуть, пройшли через це мільйони разів.

— Але зараз… ти можеш вибрати, — пролунав хором їхній спільний голос, голос Дому, голос їхніх власних душ.

Вони взялися за руки. Міцно. Їхні пальці переплелися, немов нитки долі, зв'язуючи їх назавжди. І Дзеркало розкололося.

Не з гуркотом, не з оглушливим дзвоном, як у бойовиках. А тихо — як світанок, коли перші промені сонця торкаються землі. Немов щось всередині нього здалося. Пішло. Розчинилося. Нарешті!

Вони стояли посеред сотень маленьких осколків, що лежали на мармуровій підлозі, і в кожному з них було їхнє нове відображення. Не однакове. Не дзеркальне. Але ціле. Справжнє. І, що найголовніше, без будь-яких спотворень. — Нам не потрібно більше ховатися, — сказав Еран, його голос був сповнений нової, знайденої сили. — Ні від світу, ні від себе. — І не потрібно більше шукати відповідей у тінях, — прошепотіла Лін, її очі сяяли ясністю. — Тому що ми самі — світло. Звучить як слоган для нового мотиваційного тренінгу.

Дім навколо почав розквітати. Стіни — ніби світліші, їхній камінь випромінював м'яке тепло. Дзеркала — проростали квітами, їхні поверхні покривалися химерними, живими візерунками. Дуже мило.

Їхня кімната — та сама дитяча, де все почалося — знову стала світлою. Тільки тепер у ній не біль, а пам'ять. Тепла. Жива. Наповнена ніжністю та розумінням.

Вони йдуть. Разом. З Дому. Зі себе колишніх. Кудись далі, туди, де реальність вже не лякає, а обіцяє нові горизонти. І, сподіваюся, там будуть нормальні двері.

А Міраель залишається. Він - тихо зачиняє за ними двері. Не замикає, а відпускає. Він пам'ятає всіх, хто дивився в його серце. Усіх, хто знайшов у ньому себе.

Дім безмовствує. Не тією порожньою тишею, що була за Безмов'я, а глибоким, мудрим спокоєм. Тіні розчинені, прийняті, стали частиною світла. Дзеркала — чисті, як після бурі, їхні поверхні виблискують, чекаючи нових відображень. У центрі залу — старе крісло і розкрита Книга Міраель, її сторінки недоторкані, але в них вже щось записано.

Перо, що лежить на столі, саме пише нові рядки, немов під невидимою рукою:

«І знову хтось прийде. Знову хтось загубить — і знайде. Ім'я. Пам'ять. Себе. Міраель не кінець. Він — Поріг. А за порогом… відображення чекає.»

Кроки. Тихі, але впевнені. Там, біля самих воріт, хтось стоїть. Двері, древні й масивні, самі відчиняються, не видавши жодного скрипу. Вітер приносить новий голос:

— Я тут. Викликали?

Хто ж ця нова людина, що прийшла до Дому Міраель, і яка її історія чекає на розкриття?