Розділ 3

Кімната Спогадів

Іноді мені здавалося, що Дім не просто живий. Він дихав. Глибоко, розмірено, наче велетенська спляча істота, яка ось-ось прокинеться і поглине тебе цілком. Наче стіни, гладкі та бездоганні, вміли зітхати, а підлога під ногами — чекати, передчуваючи кожен мій крок. Кожна плитка мармуру відгукувалася відлунням не кроків, а передчуттів, від яких мурашки бігли по шкірі. Дуже мило.

Я йшла по коридору, який з'явився сам собою, виникнувши з нізвідки, як кролик з капелюха фокусника, тільки набагато масштабніше і без очевидної логіки. Двері народжувалися зі стін, точно з повітря — без скрипу, без попередження, їхні дерев'яні рами набували форми прямо на очах. Я вибрала ліву. Чому? Не знаю. Інтуїція? Або просто палець вказав? Але Дім ніби кивнув усередині мене, підтверджуючи правильність мого вибору. Або просто насміхався над моїми спробами логіки в цьому абсурді.

За дверима — безпросвітна, густа темрява. І повітря, що пахло дощем, але не справжнім — спогадом про дощ, його вологою свіжістю та озоновим присмаком. Дуже оригінально. Я майже очікувала побачити літаючих риб.

Я переступила поріг. Світло спалахнуло саме, без видимого джерела. Тепле, м'яке, золотисте, воно залило кімнату. Це була дитяча. Моя дитяча. З усіма її скелетами в шафі, точніше, іграшками на підлозі. Іграшки, які я пам'ятала і не пам'ятала одночасно, лежали на підлозі, ніби їх тільки що залишили. Ось лялька з відірваною рукою, що лежить на боці, її єдине скляне око дивилося в стелю, немов засуджуючи. Книга без обкладинки, сторінки якої були пом'яті сотнями дитячих пальчиків. Стара, вицвіла подушка, на якій все ще виднілися плями від сліз. І крісло — те саме, де сидів він. Мій брат. Мій Еран. І, судячи з усього, тепер воно було порталом у минуле.

Я завмерла. У повітрі зависло ледь чутне дихання. — Лін? — пролунав тоненький, майже нерозбірливий голосочок.

Фігура — прозора, як димка на світанку, — повільно підняла голову. Це був він. Мій Еран. Він був молодшим, ніж востаннє, коли я його бачила. Смішне кудлате волосся, яке постійно падало на очі. Очі — на пів обличчя, такі величезні і повні невисловлених питань. Але погляд не впізнавав. Він дивився крізь мене, ніби я була невидимою. Або неіснуючою. Дуже зручно, коли тобі потрібно провалитися крізь землю.

Я зробила крок ближче, простягаючи руку, намагаючись торкнутися його. І він зник. Просто розчинився в повітрі, як ранковий туман. Ось і все. Минуле виявилося ще більш примарним, ніж я думала.

Замість нього — дзеркало. Воно з'явилося з повітря, ніби спливло з глибини кімнати. У ньому — не я. А дівчинка. Невисока, з копицею чорного, сплутаного волосся. Обличчя — майже моє, але старше. Складніше. У ньому читалася така глибина переживань, яка лякала. І це обличчя було лякаюче знайоме. Привіт, мій внутрішній демон.

— Хто ти? — прошепотіла я, мій голос звучав ледь чутно.

Вона посміхнулася. Її посмішка була гіркою, повною печалі та втоми. — Я — ти, коли намагалася забути. Коли ховалася від себе. Ну, звичайно. А я-то думала, у мене просто проблеми з пам'яттю. Виявляється, це глибока психологічна драма.

Мить — і я знову в кімнаті. Дитяча зникла. Все розчинилося. Тільки голос залишився. Без тіла. Без часу. Чистий, дзвінкий, як звук струни, на якій хтось зіграв найсумнішу мелодію.

«Забуття — це захист.» — прозвучало в моїй свідомості. Але й — пастка. Найстрашніша. І, мабуть, найпопулярніша в цьому Домі.

Я знову дивлюся в дзеркало. Воно пульсує, його поверхня мерехтить, немов живе серце. Я бачу: чужі сцени. Жінка в дзеркалі б'є в скло, її кулаки стукають по невидимій перешкоді, а очі сповнені безумства. Дуже підбадьорює. Хтось сміється в темряві, його сміх звучить як відлуння кошмару.

І у відображенні — я. Тільки з порожніми, скляними очима, в яких немає ні думки, ні почуття. Безжиттєва оболонка. Моє ідеальне маскування для понеділка.

Я відсахнулася, відчуваючи, як по тілу пробігає холод.

Дім здригнувся. Кімната — почала розчинятися. Немов вона була зроблена не з каменю, а з самої пам'яті, і тепер пам'ять стиралася. Що ж, принаймні, я не зависну тут навічно.

І тут я почула кроки. Тихі. Майже безшумні. За спиною. Вони були такими делікатними, що здавалося, ніби їх і не було зовсім. Я майже очікувала побачити примар, що танцюють вальс.

Я обернулася — і побачила Її.

Жінка. У чорній, що спадала до підлоги сукні, яка зливалася з тінями. Обличчя приховане тонкою, прозорою вуаллю, крізь яку не проникав погляд. Дуже театрально. Від неї пахло трояндами — мертвими, висушеними століття тому, але їхній аромат був їдким, що проникав у саму душу. Прямо як парфуми моєї покійної бабусі.

Лідія. Я знала це ім'я, перш ніж воно пролунало. Я відчувала його, як невидиме тавро на своїй душі. Моя особиста версія лиходійки з готичного роману.

— Ти бачиш лише те, що вже носиш у собі, — прошелестіла вона, її голос був подібний до шепоту сухого листя під осіннім вітром. — Решта — лише відображення. Ілюзія.

Вона простягнула руку, тонку, бліду, немов запрошуючи зробити крок назустріч. Але я не рушила. У грудях пульсувало одне єдине, наполегливе почуття:

"Не вір їй."

Не вір жодному її слову. Навіть якщо правда в неї. Особливо якщо правда в неї.

Кімната зникла остаточно. Я залишилася в порожнечі. У собі. У просторі, де не було ні стін, ні підлоги. Нічого, крім моїх думок. Але вперше — я не злякалася. ...

Що ж означає "порожнеча" для Леї, і як вона використовуватиме своє нове розуміння, щоб орієнтуватися в цьому дивному Домі та знайти Ерана?