Розділ 2

Крізь Гладь

Спершу — було тепло. Неосяжне, всепоглинаюче тепло, схоже на те, що буває уві сні, коли ти занурений в абсолютний спокій. Ніби лежиш у високій, духмяній траві під полуденним сонцем, і нічого більше не існує. Лише дихання, рівне й легке. Лише світло, золотаве й обволікаюче. Чесно кажучи, після тієї м'ясорубки на дорозі, це було навіть приємно. Щось на зразок безкоштовної путівки в спа-салон, тільки без спа-салону і без путівки.

Але потім… я зрозумів: це не сон.Світло — неприродне. Воно не лилося з неба, а ніби сочилося крізь саме повітря, виходячи з нізвідки. Дуже економно, треба сказати, жодної лампочки. І трави не було.

Піді мною — гладка, бездоганна поверхня. Не камінь. Не дерево. Щось інше. Щось, схоже на застиглу воду, її гладінь була нерухома, але відчувала кожен мій рух. Чудова підлога для танців, якби я вмів танцювати, а навколо не панував сюрреалістичний вакуум.

Я сів, обмацуючи себе. Одяг був цілий, тіло не боліло, але в голові панувала дивна порожнеча. Як після іспиту з вищої математики, тільки без отриманих знань. Простір навколо був… абсолютно порожнім. Молочне небо, без сонця, без зірок, без натяку на горизонт. І я не пам'ятав, як потрапив сюди. Лише уривки, мерехтливі, як далекі вогні з поганого серіалу. І лише одне ім'я, вигравіруване на серці, немов на дешевому сувенірі:Лін.

Я схопився, і щось усередині мене стиснулося, як туго натягнута пружина. Відчайдушна потреба знайти її. Або, можливо, просто вийти з цього дивного місця. — Лін! — крикнув я, і мій голос, здавалося, був поглинений цією порожнечею. Світ не відгукнувся. Зате підлога під ногами здригнулася, ніби проковтнула відлуння, відправивши дрібну ряб по нескінченній поверхні. Дуже чуйна підлога, нічого не скажеш.

Я обернувся. Вдалині, на межі молочного неба, виднівся силует. Арка. У ній — щось схоже на коридор, але все немов було зіткане з відображень. Ніби саме повітря було скляним, і я крокував усередині величезного, багатовимірного дзеркала, яке, здається, геть забуло, де закінчується реальність і починається ілюзія. Затишно, чи не так? Прямо як у кошмарах після перегляду артхаусного кіно.

Я рушив вперед. З кожним кроком, з кожним новим відчуттям, немов із глибини колодязя, спливали уривки спогадів: її голос, дзвінкий і наполегливий, як будильник по понеділках. Її сміх, здатний розігнати будь-яку темряву, або, принаймні, довести мене до сказу. Як вона завжди йшла попереду, трохи зухвало, але з неймовірною впевненістю. Ніби відчувала дорогу навіть у найгустішій темряві. А я, як завжди, плівся ззаду, забезпечуючи тил і моральну підтримку. Але зараз… я був один. І чомусь це не тішило.

У міру того, як я наближався до арки, на гладкій поверхні підлоги з'явилася ряб. Кола, що біжать по воді, немов від дощу, якого не було. Я опустив погляд — і побачив під поверхнею інше обличчя. Воно дивилося вгору, його очі були широко розкриті, повні якогось дивного знання. Це було точно моє обличчя — але… зі спотвореною, майже зловісною усмішкою. Воно було блідим, як тінь, і здавалося, що воно ось-ось вистрибне з води. Не найприємніший сюрприз після пробудження.

Я відсахнувся. Обличчя зникло, ніби й не було, залишивши по собі лише наростаюче відчуття тривоги. І питання: це глюки чи новий вид інсталяції? — Що за… — я провів рукою по чолу, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Все це було занадто реальним, щоб бути сном. І занадто дивним, щоб бути реальністю.

Я дістався до арки, її грані переливалися невидимими кольорами. За нею — дзеркальний зал. Тут все здавалося одночасно знайомим і незнайомим. У центрі — масивний стіл, на його полірованій поверхні — дві склянки, блискучі, немов кришталь. Здається, хтось готувався до чаювання без мене.

І шкатулка. Вона була старовинною, з темного дерева, з різьбленими візерунками, які, здавалося, перепліталися в нескінченну спіраль. Мабуть, черговий артефакт. Я підійшов. На кришці — тонко вирізане ім'я: Е. Моє ім'я. Ну звичайно. Мене сюди запросили, мабуся, персонально. Я відкрив шкатулку. Всередині — лише самотній, пожовклий аркуш паперу. Немов вирваний з чийогось старого щоденника. На ньому був почерк… Лін. Її акуратні, стрімкі літери.

«Якщо ти тут, значить, ти теж прийшов. Пам'ятай: Міраель — не відбиває. Він розкриває. Все, що ти бачиш — всередині тебе. Знайди мене, поки не пізно.»

"Не відбиває, а розкриває", — я хмикнув. Значить, я тепер не просто заблукав, а заблукав у собі. Чудова новина, особливо коли ти навіть не пам'ятаєш, як вибратися. І, судячи з "поки не пізно", у мене не так багато часу на самокопання.

Я стиснув папір у руці. Її слова були одночасно попередженням і дороговказом. І легким докором, як зазвичай.

Світ завібрував навколо мене, немов невидима струна, натягнута до межі. Десь удалині — ледь чутний дзвін. Ніби хтось торкнувся кришталю, і його мелодія рознеслася по всьому простору. Дуже пафосно.

І я зрозумів: дзеркало кличе. Воно кличе мене. До Лін. А я, як завжди, повинен іти. Без варіантів.

Що ж Еран побачить у дзеркалі, коли відгукнеться на його поклик? Які таємниці Міраель розкриє йому?