Розділ 8

Резонанс Кохання та Новий Світанок

Настання Безмовності відчувалося все гостріше. Дім Міраель, ще недавно повний древніх шепотів і відлунь, тепер занурювався в зловісну тишу. Кольори тьмяніли, запахи зникали, навіть биття власного серця здавалося приглушеним. Лея стояла перед Дзеркалом, дивлячись на збляклий портрет Ліліан Ноар, дружини Еліаса. Її очі, наповнені чистою, нестримною любов'ю, були єдиним, що зберігало свій блиск у наступаючій сірості.

— Її любов, — прошепотіла Лея. — Це єдиний резонанс, який Дзеркало може використати проти Безмовності. Чиста, безкорислива емоція, не зіпсована ні страхом, ні владою.

Еліас кивнув, його обличчя було повне рішучості та глибокого, застарілого болю. Він так довго намагався повернути її, але тепер йому належало відпустити її, щоб врятувати світ. Елірія стояла поруч, її рука лежала на плечі Леї.

— Ти маєш стати провідником, Леє, — сказала Елірія. — Пройти крізь пам'ять Дзеркала, знайти її резонанс і направити його в тріщину. Це буде не просто спогад. Це буде жива, пульсуюча емоція.

Лея глибоко вдихнула. Вона подивилася на Еліаса, потім на Елірію. Вона була готова. Вона заплющила очі і торкнулася долонями поверхні Дзеркала.

Свідомість Леї ковзнула крізь Дзеркало, не так різко, як коли вона звільняла Еліаса, а плавно, немов вона занурювалася в глибоку, теплу воду. Вона опинилася не в безодні Істинної Темряви, а в просторі, витканому з пам'яті. Навколо неї ширяли сотні швидкоплинних образів – відлуння всіх, хто коли-небудь дивився в Дзеркало. Але серед них, як маяк, сяяв один.

Вона пішла на це світло. Він привів її до саду. Сад був таким же, як і біля Дому Міраель, але тут він сяяв яскравими фарбами, повсюди лунав сміх. Лея побачила жінку, ту саму, з портрета, Ліліан. Вона сиділа на лавці, її очі світилися любов'ю, а на колінах у неї сидів маленький хлопчик – син Еліаса. Її сміх був чистим, як дзвін дзвіночків.

— Ліліан? — прошепотіла Лея, не знаючи, чи почує її відлуння.

Жінка підняла голову, її очі, повні світла, спрямувалися на Лею. У них не було подиву, тільки глибоке розуміння. — Ти прийшла, — пролунало в свідомості Леї, не голосом, а відчуттям тепла і спокою. — Я чекала на тебе. Я знала, що одного дня з'явиться той, хто зможе почути.

— Безмовність наступає, — сказала Лея, намагаючись бути максимально ясною. — Через тріщину, яку Лідія залишила. Нам потрібен резонанс. Твоя любов. Щоб запечатати її.

Ліліан посміхнулася. — Я знаю. Я завжди відчувала, як Дім страждає. Як страждає мій Еліас. Його любов… вона була настільки сильна, що навіть Дзеркало не змогло її поглинути повністю. Вона замкнула його, намагаючись зберегти. Але я… я завжди знала, що йому потрібно йти далі.

На мить в її очах майнула тінь жалю, але тут же пішла, змінившись безмежним прийняттям. — Він так довго тримався за мене. За мою пам'ять. За нашу любов. Але його шлях – не тут, у минулому. Його шлях – у майбутньому. А моя любов… вона не повинна бути ланцюгом. Вона має бути світлом.

Ліліан встала. Її фігура засяяла ще яскравіше, наповнюючи весь сад сліпучим світлом. — Візьми її, Леє, — її голос був сповнений сили. — Візьми мою любов. Вона – дар. Дар Дзеркалу. Щоб воно знову стало цілісним. І щоб Еліас… був по-справжньому вільний.

Вона простягнула Леї руку, і Лея відчула, як її огортає хвиля найчистішої, всепоглинаючої любові – не власницької, а такої, що відпускає, дарує. Це був резонанс. Найчистіша емоція, здатна протистояти порожнечі.

Лея схопила цю емоцію, направляючи її, як потік світла, назад через Дзеркало, до джерела Безмовності. Вона відчувала, як Дзеркало Міраель пульсує, вбираючи цю енергію. Вона бачила, як сіра пелена Безмовності, яка почала розповзатися по Дому, повільно, неохоче відступає. Кімнати почали набувати кольору. Звуки повернулися – слабкий шелест листя, далеке каркання ворона.

Простір пам'яті навколо Ліліан почав зникати, розчиняючись у яскравому світлі. — Іди, Леє, — прошепотіла Ліліан. — Живи. Люби. І будь щаслива. І подбай про мого Еліаса. Його серце… воно дуже ніжне.

Її фігура танула, але її посмішка залишалася до самого кінця. Вона відпустила. І знайшла спокій.

Лея різко розплющила очі, вирвавшись із трансу. Вона стояла перед Дзеркалом Міраель, її тіло тремтіло, але на обличчі сяяла усмішка. Дзеркало Міраель світилося, його поверхня знову була яскравою, відображаючи весь хол. На ньому не було жодного сліду Безмовності. Тріщина була запечатана. Резонанс Ліліан заповнив її.

Еліас стояв поруч, його очі були заплющені. Коли він відкрив їх, у них читалося щось нове. Печаль, але й безмежне полегшення. Він відчув. Відчув, як Ліліан відпустила його. Як її любов, тепер уже не ланцюг, а світло, наповнила його самого.

— Вона… — його голос був сповнений емоцій. — Вона вільна. І я… я теж вільний.

Він подивився на Лею. В його очах відбивалося щось, що було більше, ніж подяка. Він бачив у ній не просто рятівницю, а споріднену душу. Вона, з її здатністю бачити і приймати Тіні, і він, що повернувся з небуття, який ніс у собі пам'ять століть, але тепер вільний від їхніх оков. Вони обидва були мандрівниками, що пережили неймовірне.

— Ми… ми впоралися, — прошепотіла Лея, її погляд зустрівся з його.

Еліас ступив до неї. Він був молодий, але його мудрість перевершувала століття. Вона була юна, але її душа бачила глибини, недоступні більшості.

— Так, — сказав він, його голос був тепер твердим і ясним. — Ми впоралися. Разом.

Між ними виникло щось невисловлене. Щось, що виходило за рамки звичайних слів. Вони обидва були осколками минулого, зібраними в щось ціле завдяки Дзеркалу. Лея, яка прийняла свої Тіні і навчилася любити світ з усіма його вадами. І Еліас, що повернувся із забуття, який ніс у собі пам'ять, але спрямований у майбутнє. Їхні шляхи, що перетнулися в найтемніші часи, тепер могли йти рука об руку, доповнюючи один одного.