Розділ 5

Звільнення Ключа та Відкрита Безодня

Слова Еліаса, що прозвучали в свідомості Леї, потрясли і її, і Елірію до глибини душі: «Я… Еліас Ноар. Я був… хранителем. До… до неї. І тепер… я згадав.» Усвідомлення, що фантом – це прадід Елірії, колишній Хранитель, ув'язнений Лідією, надало їхній місії нової, особистої забарвлення. А його слова про «ключ до Істинної Темряви» пробудили в Елірії глибоку тривогу.

Наступні дні Лея та Еліас провели в безмовному, але неймовірно глибокому діалозі через Дзеркало. Лея, використовуючи свої загострені почуття та прийняті Тіні, занурювалася в залишки його пам'яті. Вона бачила його життя, його сім'ю, його горе після їх втрати. Бачила, як він, засліплений відчаєм, почав вивчати Дзеркало не як хранитель, а як людина, що шукає дива – дива повернення мертвих.

Еліас, у свою чергу, через цей зв'язок з Леєю, немов вдихав життя. Його образ у Дзеркалі ставав чіткішим, його очі набували глибокого бурштинового відтінку, зовсім як у Елірії. Він почав згадувати найдрібніші деталі свого ув'язнення.

«Лідія… вона була одержима… не просто владою, — пролунало в свідомості Леї під час одного з таких занурень. Вона побачила образ Лідії, що схилилася над Дзеркалом, оточена дивними, пульсуючими артефактами. — Вона вірила, що Дзеркало — це лише поверхня. Що за ним… знаходиться істинне джерело. Джерело всього. І вона назвала його Істинною Темрявою. Не хаосом. А порожнечею, з якої народжується все.»

Лея відчула хвилю вселенського холоду, що виходила від цього знання. Істинна Темрява. Те, що, можливо, було самою суттю небуття, з якого витікало все життя. І Лідія хотіла це контролювати.

«Я був її ключем, — продовжив Еліас, і Лея побачила, як Лідія, використовуючи древні, заборонені ритуали, які Еліас сам збирав для неї, прив'язала його до Дзеркала. Не щоб убити, а щоб замкнути. — Мій зв'язок з Дзеркалом, моя жага повернути втрачене… вона зробила мене мостом. Між світами. Між поверхнею Дзеркала і тим, що за ним. Я став живим замком. Щоб ніхто не зміг пройти туди, куди намагалася вона. Вона не змогла відкрити його. І тому запечатала вхід мною.»

Лея ахнула. Еліас був не просто жертвою. Він був захисником, сам того не знаючи. Він був живим запобіжником, який Лідія, по своїй гордині, перетворила на в'язницю.

Елірія, що сиділа поруч, слухала, як Лея вголос вимовляла ці одкровення. Її обличчя було блідим. Вона встала, підійшла до Дзеркала і, доторкнувшись до нього, відчула древні, сплячі руни, які Лідія вирізала на його невидимій поверхні, використовуючи Еліаса як живу батарею для їх активації.

— Щоб звільнити його… — голос Елірії був напруженим. — Потрібно не просто розбити закляття. Потрібно зрозуміти його суть. Зрозуміти, чому саме він став ключем. Твій зв'язок з ним, Леє… це твій шлях. Ти маєш провести його крізь.

— Куди? — запитала Лея.

Еліас у Дзеркалі почав тремтіти. «Назад, — пролунало в її свідомості, і вона відчула приплив неймовірної енергії, змішаної з величезним ризиком. — Через ті ж двері, що Лідія намагалася відкрити. Але в зворотному напрямку. Тільки так я зможу повернутися. А вона… вона залишиться замкненою. Там.»

Елірія зрозуміла. Лідія, намагаючись відкрити Істинну Темряву, створила не тільки замок з Еліаса, а й зворотний шлях, який міг використовувати тільки той, хто був достатньо сильний, щоб зрозуміти природу Дзеркала і прийняти свої Тіні.

— Це небезпечно, Леє, — попередила Елірія. — Прохід через таку грань… він може поглинути і тебе. Тіні Істинної Темряви не схожі на ті, що ти знаєш. Вони… ніщо. Порожнеча.

Лея подивилася на Еліаса в Дзеркалі. В його очах було благання, але й глибока віра. Вона побачила в ньому не просто стражденного фантома, але й свою власну версію Ерідана — людину, яка шукала зцілення і тепер просила про допомогу. Вона відчувала, що це її випробування.

— Я готова, — сказала Лея. Її голос був твердий.

Вона простягнула обидві руки до Дзеркала, притискаючи долоні до його холодної поверхні. Еліас у Дзеркалі повторив її жест, його руки, здавалося, доторкнулися до її долонь крізь межу світів. Елірія поклала свої руки на плечі Леї, передаючи їй свою силу, свою мудрість.

Лея заплющила очі, занурюючись у Дзеркало. Вона не бачила, але відчувала, як її свідомість проникає крізь шари реальності. Вона опинилася в безчасовому просторі. Навколо неї була абсолютна, чорна порожнеча. Істинна Темрява. Вона була не злою, не доброю. Вона була нічим. Джерелом всього і кінцем всього.

І в центрі цієї порожнечі вона побачила Еліаса. Він був там, не як фантом, а як згусток світла, що повільно згасав. «Візьми мене, — пролунало в її свідомості. — Проведи мене додому.»

Лея простягнула руку до його світлої фігури. Вона відчула, як її власні Тіні – Безсилля, Страху, Заперечення – активізуються, але тепер не як слабкості, а як провідники. Вони знали цей шлях. Шлях через порожнечу. Вона, хто раніше боявся реальності, тепер вела когось крізь небуття.

Вона потягнула його. Повільно. З величезним зусиллям. Порожнеча намагалася утримати його, затягнути назад. Лея відчувала, як нитки його минулого, його болю, його забуття намагаються скувати її. Але вона тримала його міцно. Вона була його якорем. Його ключем до повернення.

Світло Еліаса почало рости. Порожнеча навколо них затремтіла. І потім, з невидимим хлопком, Лею викинуло назад у хол Дому Міраель. Вона відсахнулася від Дзеркала, її тіло тремтіло, але в очах горів тріумф.

Перед Дзеркалом, на тому місці, де раніше стояло лише її відображення, тепер стояв чоловік. Він був високого зросту, його волосся кольору воронового крила злегка торкалося плечей, а очі були глибокого бурштинового кольору, як у Елірії. Його обличчя було молодим, але в ньому читалося століття болю і мудрості. Він був одягнений у простий, але явно старовинний одяг. Він стояв, немов щойно ступив з іншого століття, і з подивом озирався навколо.