Розділ 4

Нитки Пам'яті та Безмовний Діалог

Після нічного одкровення, коли фантом, ув'язнений у Дзеркалі, назвав себе «ключем», а не «раною», Лея відчула новий приплив енергії. Його туга була відчутною, але в ній тепер чулися й відгомони надії. Елірія, бачачи рішучість Леї, лише кивнула. Вона розуміла, що це випробування було призначене саме для Леї, з її унікальною здатністю бачити й розуміти Тіні.

Кожен день Лея проводила години біля Дзеркала Міраель. Вона сиділа навпроти нього, занурюючись у медитативний стан, який Елірія називала «Зануренням у Відгомони». Її мета була не просто побачити фантома, а дотягнутися до нього. Встановити справжній зв'язок.

Спочатку це було схоже на розмову зі стіною. Фантом лише сумно дивився на неї з глибини Дзеркала, його очі, повні бездонної туги, були єдиною читаємою рисою. Він простягав руку, немов намагаючись торкнутися її, але їх розділяла не тільки товща скла, а й невидима перепона між світами.

Лея починала з простих думок, не слів. «Хто ти?» «Що сталося?» «Я хочу допомогти.» Вона проєктувала ці думки, дозволяючи своїм власним, тепер уже зрозумілим Тіням — Співчуттю (з Безсилля), Рішучості (зі Злості), Увазі (із Заперечення) — направляти її.

І поступово, фантом почав відповідати. Не словами. А відчуттями. Лея відчувала хвилі холоду, коли він згадував щось болісне. Потоки відчаю, коли він намагався розповісти про свою втрату. І дивні, швидкоплинні спалахи світла, коли в його пам'яті прослизало щось тепле.

Один з перших їхніх «діалогів» стався, коли Лея запитала: «Що ти втратив?»

Фантом у Дзеркалі затремтів. Лея відчула хвилю гіркоти, що нахлинула, немов смак попелу в роті. Потім вона побачила образи: старовинний дім, не Дім Міраель, але дуже схожий, повний світла і сміху. Жінку з добрими очима, дитину, що грає в саду. Спалах болю. І темрява. Безповоротна втрата.

Лея зрозуміла: він втратив сім'ю. І намагався повернути її, дивлячись у Дзеркало, як він сказав.

Іншого разу Лея запитала: «Що ти робив тут, у Домі?»

Фантом ніби завагався. І Лея відчула дивне, суперечливе відчуття: гордість, змішану з божевільною завзятістю. Вона побачила його, молодого, повного життя, що схилився над картами, над древніми сувоями, над дивними механізмами. Він був дослідником. І він вивчав Дзеркало. Він вірив, що воно може не тільки відображати, а й… воскрешати. Повертати минуле.

— Він був одержимий, — прошепотіла Елірія, спостерігаючи за Леєю здалеку. — Як і Лідія. Але його одержимість була не владою, а скорботою.

Дні змінювалися ночами. Лея і фантом проводили разом години. Елірія часто сиділа поруч, її присутність була тихою і підтримуючою. Вона вчила Лею захищатися від емоційних сплесків фантома, щоб не потонути в його бездонній тузі.

— Чому ти не пішов? — запитала Лея одного разу.

Фантом, ніби вперше здобувши здатність до складної думки, повільно показав їй образ. Себе. Стоячи перед Дзеркалом. Він виглядав виснаженим, майже висушеним. А потім – силует Лідії. Вона з'явилася позаду нього. Її обличчя було приховано. І вона щось робила з Дзеркалом, маніпулювала ним. Лея відчула хвилю зради, відчаю. Фантом був не просто замкнений своїм горем. Він був спійманий. Спійманий Лідією. Він став частиною її експериментів.

«Вона мене спіймала, — пролунало в свідомості Леї, вперше так ясно. — Вона сказала, що може повернути мені їх. Але вона брехала. Вона хотіла використати мене. Як ключ.»

— Ключ до чого? — запитала Лея, її серце забилося швидше.

Фігура фантома затремтіла. В його очах спалахнуло світло, немов стара лампада загорілася після довгого забуття.

«До… проходу, — він почав формувати образи, які були майже словами. — До того, що за Відображеним Світом. До… Істинної Темряви.»

Лея здригнулася. Істинна Темрява. Звучало зловісно. Це було те, про що Майстер Тіней, можливо, і не здогадувався. Щось набагато древніше і потужніше.

Фантом, ніби набравшись сил від спогадів, від того, що його нарешті почули і зрозуміли, почав згадувати своє ім'я. Не відразу. Спочатку це були лише уривки, звуки. «Н… Ноар…»

Лея широко розплющила очі. Ноар? Як Елірія Ноар?

Фантом кивнув, і в його очах, на мить, промайнула іскра впізнавання.

«Так. Я… Еліас Ноар. Я був… хранителем. До… до неї.»

Еліас Ноар. Прадід Елірії. Її кров. Хранитель Дзеркала до Лідії. Той, хто, намагаючись повернути свою сім'ю, був спійманий Лідією і заточений у Дзеркалі, ставши не просто ехом, а живим ключем до чогось набагато небезпечнішого.

Елірія, почувши останнє ім'я, зробила крок уперед. Її очі були розширені від шоку. Вона простягнула руку до Дзеркала, але не для того, щоб торкнутися. Вона дивилася на фантома, який тільки що назвав себе. Її предок.

— Еліас? — прошепотіла Елірія.

Фігура Еліаса в Дзеркалі кивнула, і на його обличчі, вперше, з'явилася слабка, сумна посмішка. «Так. Це я. І тепер… я згадав.»

Ворон на люстрі видав гучний крик. Дім затремтів, немов від невидимого вітру. Але це був не страх. Це було пробудження. Пробудження древньої таємниці, яка спала в Домі і в Дзеркалі сотні років. Таємниця, яку Лідія так і не знайшла. І тепер Лея та Елірія стояли на порозі її розгадки. Але якою ціною? І що чекає їх за Істинною Темрявою?

Що ж являє собою Істинна Темрява, і яку роль у її розкритті відіграватиме Еліас Ноар?